Тоня-чарівниця, таємні пірати космосу та кіт Мурчик

 

З давніх-давен, ще тоді, коли королівство тролів відправило перші кораблі вікінгів на південь, існувало одне вельми поважне та приховане товариство. В передгір’ях Південних Карпат, де хмари чіпляються на зелених схилах, існувало королівство чарівників. Чари свої вони отримали від перших богів та героїв на Землі.

Відомо, що таке королівство чарівників було не тільки біля Карпат. Існували вони і в інших місцях. Та наша розповідь не про ті часи, а про наші дні. Десь біля Києва жила сім’я далеких нащадків чарівників давніх часів. Усе вже змінилося відтоді, та й людей стало набагато більше. А чарівників поменшало. Таємниці чарування передавалися з покоління в покоління лише від батьків дітям. І їм було суворо заборонено розповідати абикому про свої можливості. Але дітям важко втриматися — ви ж розумієте. А особливо у школі або десь на вулиці. Саме тому сучасні чарівники й оселялися в невеличких містечках, щоб на них звертали менше уваги. Правда, дивним чином у таких містечках зникали злодії, та й вийти ввечері на вулицю ставало цілком безпечно.

В одному з таких невеличких містечок під назвою Маленькі Дубочки і жила сім’я чарівників. Тато-чарівник, мама, донечка Тоня та синочок Тарасик. Тато і мама займалися своїми важливими чарівними справами, тому майже весь день їх не було вдома. Треба сказати, що справ у чарівників було багато. Це тому, що вони захищали всіх жителів Землі від зла та руїни. Отримавши своє чарівництво від предків, чарівники знали їхні таємні імена. І промовляючи їх, вони отримували із космосу величезну силу та енергію. Щоб ви знали — чарувати доволі просто, якщо ти знаєш таємне ім’я, наприклад, духа води чи вогню. Його треба промовити, потім додати заклинання і все — готово! Іноді, якщо щось куховариш, то треба ще корінь мандрагори, арніку, чорний перець, але все це можна купити на базарі в Дубочках у суботу. Дещо продається навіть у звичайному супермаркеті, який один-єдиний стоїть у центрі містечка.

Чарівники в Маленьких Дубочках жили не завжди. Коли тато-чарівник познайомився з мамою-чарівницею, вони переїхали з іншої місцини. Десь там, де вони жили раніше, залишилися ще дідусі з бабусями, що теж були чарівниками. Та є правило: коли маленький чарівник виростає, він мусить залишити батьків та сам впорядковувати своє життя, якщо його навчання чарівництву вже закінчилось.

Ну так от, поки батьки рятують та захищають світ, Тоня і Тарасик вдень учаться у звичайній школі, а вечорами вивчають магію та інші цікаві науки. Як-от таємну мову чарівників, елементи та мінерали для чарування, астрологію, читання думок. Іноді так і засинають за науками. І от коли сплять чарівники, а особливо якщо це дітки, то вони уві сні залишають своє тіло на певний час і мандрують. Так можна відвідати не тільки різні країни та міста, а ще й інші світи, яких на небі дуже-дуже багато.

Отож одного разу сталася з нашими маленькими чарівниками дивна та велика пригода.

1. Шкільна пригода

Після закінчення уроків,Тоня йшла коридором своєї школи, відчуваючи хвилювання. «Щось діється», — думалося їй. Саме десь тут, на другому поверсі, роїлися мрії в голові дванадцятилітньої дівчинки-підлітка. Вона вже майже навчилася передбачати майбутнє та слухати думки інших людей. Найкраще в неї виходило слухати думки свого молодшого братика Тарасика. Саме зараз його 3-Б теж закінчив заняття, і з Тарасиком у цей час щось відбувалося.

Завернувши за кут, Тоня побачила те, що їй не дуже сподобалося. Борсуновський, хуліган з п’ятого класу, притис до стіни Тараса, а її брат вже був занадто збуджений, намагаючись відірватися від нього.

Насправді Тарасик не любив битися. Йому більше подобалося дружити та ділитися чимось смачненьким з друзями або однокласниками. Але тільки не з Борсуновським, який чіплявся до всіх, хто менший за нього.

— Ну, то ти чаклун? — напирав, посміхаючись, хуліган. — Мені Ігор сказав. То, може, почаклуєш щось для мене? Наприклад, пачку цигарок?

— Відчепись! — вигукнув Тарасик, намагаючись вирватися, але Борсуновський тримав його міцно і був набагато здоровіший.

— Відчепись, хо-хо, — перекривляв він хлопчика, не помічаючи Тоню. — То, може, начаклуєш, щоб мене вітром здуло?

— Я тебе не чіпав. Я просто йду до дому. Мені ще уроки робити і на танці, — відповів Тарасик, намагаючись вирватися.

— Хо-хо, на танці наша дівчинка ходить. Як смішно. Мабуть, танцюєш сам із собою, перед дзеркалом.

— У всякому разі, не з такими дурнями як ти, — відповів Тарасик. — Відпусти, а то!..

— Ой, а то що? Мене вітром здує? — розсміявся Борсуновський та замахнувся на Тараса кулаком, від чого хлопчик прижмурив очі. Та вдарити Тараса він не встиг.

Саме в цей момент Тоня хлопнула долонями і тихо промовила заклинання. І одразу невідомий вітер підхопив здивованого хулігана та поніс коридором на сходи, де підняв на третій поверх.

— Отакої, — Тоня посміхнулася та підійшла до брата, який обтрусив плече своєї блакитної сорочки та поправив метелика.

Він знайшов портфель, мовчки закинув його на плече та рушив зі школи.

Дорогою він насупився і сказав:

— Тато й мама багато разів говорили не чаклувати на людях. Знову переїхати хочеш у нове місто?

— А ти хотів ляпаса отримати? — поцікавилася Тоня. — Буде вже — ходім, лихо моє.

— Я не лихо твоє, — пробубнів Тарас і пішов уперед. — Більше так не роби. Я можу й сам розібратися. Я теж знаю це заклинання.

— Знати не значить зробити, — сказала Тоня. — Але ж ти не зробив.

— Бо в школі не можна.

Тарас ішов попереду, спускаючись сходами вниз. Десь нагорі волав Борсуновський, якого чарівний вітер підвісив за штани на карниз над вікном. Та його доля вже не цікавила наших маленьких чарівників. Тепер вони з’ясовували стосунки між собою.

— Ти завжди лізеш у мої справи, — продовжив Тарас, коли вони вийшли зі школи.

Їхня школа розташовувалася в чудовому дубовому парку. До речі, у цьому місті всі парки були з дубами — взагалі, дерев тут було багатенько, тому й називалося це невелике місто — Маленькі Дубочки.

— Я не лізу, я допомагаю. Лізуть на дерево, — відповіла Тоня, гордо дивлячись угору.

Але Тарас не вгамовувався.

— Мені не потрібна допомога, — обурено промовляв він. — Якщо треба буде, я попрошу.

—Ага. Ти попросиш, — Тоня посміхнулас. — Слухай. Це востаннє, але ти мусиш захищатися. Захищатися по-справжньому.

—Я вмію захищатися, — ще більше обурився Тарас. — Я можу й по голові дати, якщо треба. Просто до цього ще не дійшло.

— Добре, годі вже, — припинила розмову Тоня. — Ось, — вона дала ключі від їхнього будинку Тарасику, — йди додому, а мені ще в музичну школу. Сам двері відчиниш?

Тарас пхикнув і пішов, узявши ключі, по стежинці. Тоня провела його поглядом та рушила в інший бік. Сьогодні в неї був важливий день — відкритий урок у музичній школі. Тому вона поспішила, щоб Мері Аронівні, її вчительці, не довелося чекати.

З розрахунком часу в дівчинки-чарівниці було не так добре, як з чаруванням. Іноді вона помилялась у розрахунках і могла спізнитися на важливі події. Та тільки не сьогодні.

Тоня перейшла поза парком дорогу та опинилася біля кінотеатру, потім вийшла на пішохідну алею до площі, де біля фонтанів і була музична школа.

У школі вона виступала першою. І це її бентежило. Та Мері Аронівна підбадьорила дівчинку:

— Сонечко моє, ти в мене найкраща в класі. Тому годі нервуватися, — вона повела її за собою у залу, де вже зібрались інші діти, які теж займалися на фортепіано.

— Тільки в мене не класичний твір, — Тоня подивилася вперед.

— Ну то й що? Можливо, років через сорок він стане класичним. Хоча я гадаю, що вся класика залишилася десь у ХІХ столітті, — зітхнула вчителька та, підхопивши ноти зі столу, зачинила за собою двері.

Діток було небагато, і всі знайомі. І всі гарно грали.

— Сьогодні, діти, у нас відкритий урок, присутній наш директор та кілька батьків. Тому дуже прошу не шуміти і сконцентруватися на музиці, — розпочала Мері Аронівна. — А першою в нас буде Тонічка, яка зіграє нам музику з мультфільму «Служба доставки Кіко».

Учителька сіла в першому ряді зали:

— Прошу, Тонічко.

«Чарувати чи не чарувати?» — подумала Тоня. Вона піднялася на сцену, сіла за концертне фортепіано та задумалася. З чарами просто — береш та кажеш: «Грайте пальчики мої, бігайте як мишки», ніхто навіть не помітить. Тоня подивилася на свою вчительку, і саме в цей момент спокуса минула. «Окей, — вирішила дівчинка, — нехай буде, як буде, граємо по-справжньому». І торкнулася клавіш. І полилася її весела мелодія. Тоня грала, а в її серці потихеньку розгорялася весела, як і її музика, посмішка. Поступово посмішка вибралася з її серця та перемістилася на щічки, які стали рожевими, а тоді посмішка забралася в її очі, які засяяли, як сонячні зайчики.

Мелодія ставала все веселішою та гучнішою. Пальці самі бігали по клавішах, неначе під чарами, і не було жодної помилки. Навіть директор, завжди серйозний, не втримався і посміхнувся.

Закінчилося все оплесками. Тоня вклонилася всім, вже щиро посміхаючись, — тепер їй стало набагато веселіше. Тому після уроку вона вирішила, що вкрай необхідно чимось поласувати. Вона дістала свої гроші та купила два морозива. Це були ескімо в шоколаді на паличці. «Одне з’їм по дорозі», — вирішила дівчинка та рушила додому.

2. Викрадення

Вдома вона знайшла заклопотаного Тарасика. Її молодший братик стояв посеред зали, і було видно, що він розгублений та занепокоєний.

— Що сталося, Тарасе? — запитала Тоня та показала на те, що в неї було в руці: — Я купила тобі морозиво. Сьогодні я склала іспит в музичній школі.

— Це чудово, але Мурчик десь пропав, — пояснив Тарас. — Я обдивився весь дім і в шафи заглядав.

— Ну, він і раніше міг кудись піти. Що тут дивного? — знизала плечима Тоня, знімаючи взуття.

— Раніше я завжди знав де він, — пояснив хлопець. — Я відчував Мурчика своїм серцем. Але зараз… — він спохмурнів. — Неначе розтанув у повітрі. Тим більше, що я його закривав удома, коли ішов до школи.

— Це точно? — Тоня подивилася уважно на миску з котячою їжею.

— Сто відсотків.

— Хм, — Тоня замислилася. — А де моя Шейсі? — перепитала вона.

— Спить нагорі у твоїй кімнаті, — відповів Тарас.

Тоня піднялася сходами нагору і пересвідчилася — справді, її маленька собачка спала на ліжку дівчини. Але чому нема кота? Впевнившись, що з її Шейсі все добре, дівчина повернулася до брата.

— Добре, — вона поклала морозиво до морозильної камери. — Давай разом пошукаємо. Тільки тут треба вже використати чарування.

— Я не проти, — погодився Тарас. — Вдома можна, якщо не буде гуркоту й диму.

— Не буде, — пообіцяла Тоня і пішла до ліжечка кота, невеличкого кубельця, де він завжди відпочивав.

Вона взяла трохи його шерсті, кілька волосин, та промовила заклинання. Й одразу у повітрі виникла дивна сяюча стріла. Вона була неначе намальована жовтою фарбою, яка світилася.

— Ого! — здивовано подивився на стрілу Тарас. — А руками чіпати можна?

— Та це марево — можна, звісно, тільки вона пуста, як повітряна кулька, — Тоня прошепотіла до стріли: — Стріло-стрілко, талісмане, проведи нас дорогою нашого Мурчика та покажи нам його шлях.

На цих словах стріла попливла у повітрі до кухні. Діти одразу пішли за нею.

Тарас обачливо пропустив уперед Тоню, з недовірою слідкуючи за чарівною стрілою:

— Де ти такому навчилася?

— Від мами. Можу й тебе навчити, якщо будеш менше мною командувати.

— Пхе! — скривився Тарас. — Це ти забагато командуєш.

— Даєш багато порад, — пояснила Тоня. — Стоп!

Вона зупинилася перед дверима, які вели з кухні до підвалу.

— Це мені незрозуміло, — вона поштурхала двері. — Зачинено. Вони взагалі завжди зачинені. Мама й тато забороняють їх відкривати. Але, — вона показала на стрілу, яка зупинилась у повітрі перед дверима, неначе чогось чекаючи, — моя магія вказує, що Мурчик пішов туди.

— Туди? — Тарасик недовірливо подивився на двері у підвал. — Як він туди пройшов?

— Або… — Тоня замислилась, — або його хтось туди забрав.

— Нічого собі! — вигукнув Тарас. — У нашому будинку хтось прийшов з підвалу та забрав мого котика? Як таке може бути?

Він підійшов упритул до дверей у підвал.

— Ти колись там була?

— Ніколи, — похитала головою Тоня. — Мама й тато наказали ніколи не відкривати ці двері, бо там чарівний підвал і в ньому можна заблукати.

— Але ж у тебе є чарівна стріла, — нагадав братик. — То чому б нам не піти за нею вниз? Там і котика знайдемо.

— Щось мені не дуже кортить, — зізналася Тоня.

Їй насправді зовсім не хотілося йти в темний підвал, а надто в чарівний, та ще й у той, де вона зовсім ніколи не була. Інша справа, якщо з кимось та з ліхтарем.

— А мені дуже кортить знайти того, хто вкрав мого котика з нашого будинку. Я йому покажу, коли зустріну, — Тарас аж почервонів, говорячи. — Мій Мурчик… він мені як брат. Хоч йому лише три, а мені дев’ять, та коти живуть швидше за людей і ми майже однолітки.

— Тільки в нас нема ключів, — нагадала Тоня, усе ще вагаючись: спускатися до підвалу за темними дерев’яними дверима чи ні.

— Але в нас є магія, — відповів Тарасик.

Він подивився під ноги, наче щось згадуючи, та підняв руку вгору. Зробивши вигляд, ніби він захопив щось невидиме, Тарасик жбурнув повітря зі свого кулака, яке розсипалося веселкою на дверях, і вони відчинились.

— Ого! — здивувалася сестричка.

— Мене тато теж дечого навчив, — повідомив Тарас і швиденько збігав у свою кімнату.

Там він захопив власний військовий ліхтарик, що йому подарував знайомий десантник з АТО. Почепивши його на поясі, він повернувся до Тоні:

— Я готовий.

— Ну добре, — Тоня видихнула повітря, як перед стрибком у воду. Але подумала і запропонувала: — Давай ще візьмемо з собою Шейсі? Якщо стріла зникне, то мій песик зможе повернутися по слідах.

— Ти думаєш, що підвал такий великий? — Тарас посвітив на сходи внизу.

— Мама казала, що там кілька поверхів.

— Ну добре, — згодився братик. — Я тебе почекаю.

Тоня швиденько піднялась у свою кімнату та взяла на руки песика. Шейсі, відчувши свою господарку, весело закрутила хвостиком. Тоня вдягла на неї повідець та пояснила:

— Шейсі, ми йдемо у справжню розвідку. Десь у підвалі загубився Мурчик. Ти ж допоможеш нам його знайти?

— Гав! — відповіла Шейсі.

Тарас тим часом зачинив вхідні двері, і діти зібралися біля сходів. Хлопчик увімкнув ліхтарик, і вони спустилися вниз.

Підвал виявився більшим за їхній будинок, але майже порожнім. Стара шафа в пилюці з книжками, стіл та два крісла, великий глобус. Тарас знайшов на стіні вимикач та ввімкнув тьмяне світло. Потім запалив лампу на столі і показав:

— Тут якісь записи.

— Це тато. Він тут розробляє чари та різні ліки. Іноді з мамою, іноді сам. Це вони, буває, вночі роблять, коли ми спимо. Там ще пекельна кухня є. Мабуть… — Тоня показала кивком голови, — он за тими дверима.

І справді, там була кухня з великими каструлями, банками з різним варенням та різними чарівними речами. Нна мотузочках висіли сухі трави та сушені жаби й змії. На газовій плиті стояв казан такого розміру, що в нього міг би залізти Тарас. Поряд була ще одна кімната, але без дверей — там були сходи на нижчий поверх підвалу.

— Як виник цей підвал? Це ми його зробили? — Тарас спускався першим, світячи перед собою ліхтарем.

— Ну звісно, — відповіла Тоня, яка на всяк випадок тримала Шейсі на руках.

— Чари такі?

— Ага. Мама в нас великий архітектор. Вона може побудувати будь-що.

— А тато?

— Тато теж, але в мами краще виходить, — Тоня показала на двері другого підвалу, що знаходився нижче. — Що за ними?

— Подивимося, — Тарас штовхнув двері, які не були зачинені.

За дверима виявилася велика кімната з килимом на всю ширину та довжину. Тарас знайшов і тут, як вмикається світло. У кімнаті засвітилися чудові арабські лампи, як у казках про Алі-Бабу та розбійників, от тільки скарбів у цій кімнаті не було.

— А вона для чого? — запитав Тарас, роздивляючись величезний малюнок на стіні.

Це були якісь геометричні фігури, прикрашені квітами.

— Мабуть, це те місце, де тато думає, коли йому треба подумати, — зробила припущення Тоня.

— Під землею? — Тарас здивовано подивився на Тоню.

— Ну так. Я б теж іноді ховалася під землю, коли хочеться побути самій.

— А мама теж тут думає? — поцікавився братик.

— Мама любить думати на повітрі. У нас у садочку є чудовий гамак. А ще тато тут викликає якихось духів життя. Чи з минулого життя, — пояснила Тоня.

— Щось ти забагато знаєш, — промовив Тарас. — Може, ти теж думаєш тут?

— Ні, я тут ніколи не була. Просто я старша за тебе, тому й більше знаю, — відповіла Тоня гордовито. І навіть Шейсі гордо підняла мордочку.

— Я теж багато чого знаю, — відгукнувся Тарасик і показав у кінець кімнати. — Там двері, це на третій поверх.

Весь цей час чарівна стріла вказувала дітям шлях. От і зараз вона спинилася біля дверей у глибшу частину підвалу.

— На першому поверсі батьки чаклують. На другому думають. На третьому я, мабуть, щось би зберігав, — Тарас підійшов до дверей і, як і раніше, відкрив їх без проблем.

Він уже хотів іти вниз, коли Тоня його зупинила на самих сходах на третій поверх.

— Тарасе, дивись, — вона показала на замок дверей.

— Що?

— Ключ з того боку.

Ключ дійсно був з іншого боку дверей.

Тарас роздивився сходи:

— Слідів не видно, тому що сходи чисті. Хоча ось, — він показав на краєчок однієї сходинки біля самої стіни.

Так, це був слід від лапки Мурчика .

— Хтось прийшов знизу, — промовив Тарас, дивлячись на темні сходи.

Тоня теж подивилась униз і їй стало моторошно. А якщо там злодій досі сидить і чекає на них? Може, він вкрав Мурчика та їх теж захопить і вкраде? Він може напасти зненацька, з темряви.

— Давай дочекаємося тата і маму? — промовила Тоня тихенько.

— Ти боїшся? Чого? — Тарас спустився на кілька сходинок.

— Не ходи! Так, я боюся, тому не ходи сам, — зізналася дівчинка, тримаючи свою собачку на руках.

— Два маленьких чарівники злякаються якогось волоцюги? — насупився Тарас. — Ти ж можеш дунути на нього, і він тю-тю.

— А якщо він також чарівник? І звідки він міг прийти? — Тоня відчула, як холод пробирається в її серце.

— Дурниці, — відмахнувся Тарас та дістав меча. — Я не боюся нічого. Нас двоє, ми — маленькі чарівники. А мама з татом будуть тільки пізно ввечері. За цей час із Мурчиком може щось статися. Тому я його не покину там, унизу.

— Ну тоді давай ще когось покличемо на допомогу?

— Кого? У нас сім’я чарівників. Крім нас цю проблему ніхто не вирішить. І не хвилюйся — я зможу тебе захистити, — заспокійливо відповів Тарасик.

— Чим — цим мечем? — із сумнівом спитала Тоня.

— Його теж можна зачарувати. Тато мені показував, — запевнив Тарас.

— Ну-ну.

— Якби на моєму місці був Мурчик, він не роздумуючи пішов би мене рятувати. Може, він так і зробив. Може, він захистив Шейсі, налякавши злодія, — сказав Тарас.

— Гав! — відгукнулася Шейсі, неначе підтверджуючи його слова.

— Ну добре, — погодилася Тоня. — Тільки ти попереду. Підем за стрілою. — і вони спустилися на третій поверх.

Тарас сміливо ступив у третю кімнату — так, це була кімната з бібліотекою. Багато книжок, старих та не дуже, знаходилося тут. Деякі книжки доволі часто читалися — у тих місцях на поличках була стерта пилюка. Інші лежали нікому не потрібні довго. Так, це саме те, чого навчалися чаклуни - Тоня, яка дуже любила читати, провела рукою по твердих обкладинках, деякі з яких були вже потріпані від старості. . Магія, лікування, передбачення, пекельна кухня та різне інше, про що вона навіть не здогадувалася.

— Цікаво, батьки нас колись приведуть сюди? — запитала вона. — Передадуть нам це все? Хоча, може, це станеться вже коли вони будуть старими. Мені б сподобалося куховарити різні чарівні страви чи розуміти мову моєї Шейсі.

— Гав! — відповіла Шейсі, неначе підтверджуючи ці вподобання своєї господарки.

— Ось що, — Тарас підбіг у куток, там, на невеликому столику з різьбленого дерева, стояла відкрита мідна скриня. — Тут щось лежало. Якась річ. І її забрали!

— Думаєш, це за нею приходили? — Тоня підійшла та обмацала скриню з середини, відчуваючи м’яку тканину. — Можливо, тут була чарівна паличка. Татова або мамина.

— А може, дуже таємниче заклинання, — зробив припущення Тарасик. — У будь-якому випадку... — але він не договорив, бо на сходах, які вели на нижній поверх, почулися чиїсь зойки.

— А-а! Відпусти, скажена тварино!!! — залунало звідти.

Тоня і Тарас здригнулися й заціпеніли.

— Няу-у-у-у!!!

— Це мій Мурчик!!! — закричав Тарас і, зірвавшись з місця, помчав на останній поверх.

— Стій! — Тоня теж кинулася за ним. — Це небезпечно!

Але хлопчик не чув її — відчайдушно мчав він по сходах рятувати свого улюбленого котика, незважаючи на небезпеку.

Шейсі вирвалася з рук Тоні за Тарасом.

— Стійте! — Тоня зібрала всі свої сили та побігла за ними.

Сходи на останньому поверсі привели їх до печери. Темний хід, перед яким перелякано зупинився Тарас на мить, вів туди, звідки лунали почуті ними голоси. Так, розумів Тарасик, котик там. Але рішучості зненацька йому забракло. Він важко дихав, намагаючись зберігати спокій, розмірковуючи, що робити. Шейсі вже крутилася біля його ніг, гавкаючи в бік отвору попереду. А в отворі були тіні — десь за рогом хтось світив ліхтарем, та голоси віддалялися.

— Не треба! — Тоня вже була поряд.

Схвильовано вона вперед:

— Там злодій, може, він озброєний.

— Ні, — Тарас прислухався — знову протяжне «няу-у-у». — Якщо він не може подолати Мурчика, то нас, маленьких чарівників, тим більше. Уперед!

Тарас кинувся в темряву, яка була не такою вже й темною.

Пробігши коридором, ще на початку печери Тарасик побачив ледь помітне світло, що йшло десь з іншого кінця. Там, де лунали крики та протяжне «няу-у-у», виявилася велика зала, освітлена свічками.

Тарасик зупинився перед дивною картиною — у кінці зали, яка й сама була не маленька, знаходилося велике дзеркало, мабуть, метрів сім завширшки. Прямо з дзеркала, як з води, стирчали чиїсь руки, в одну з них вчепився зубами улюблений котик Тарасика, а друга міцно його тримала. Задніми лапами Мурчик чіплявся за дерев’яну раму дзеркала.

Жахливе видовище зупинило Тараса на кілька секунд — він навіть здивовано відкрив рота, та одразу йому в спину врізалася Тоня, а слідом за нею і її маленька Шейсі. Вона тої ж миті почала гарчати на дзеркало та кинулася до нього.

— Чорти б вас усіх побрали! — з кутка зали вистрибнув дивний чоловік.

Невисокий на зріст, вдягнений у костюм, у якому скидався на якогось пірата з малюнків дитячих казок, він вхопив Шейсі за ноги та відкинув її від рук, які ще стирчали з дзеркала.

— Ану не чіпай її! — Тоня кинулася до пірата, але він, схопивши Мурчика, пірнув прямо у дзеркало, неначе у воду, а слідом за ним зникли й руки.

Дзеркало, по якому пробігли кола так, як від каменя по воді, змінило свій колір та застигло. Шейсі, вигукнувши «гав», стрибнула до скляної поверхні, але її відкинуло назад.

— Мурчику! — Тарас теж стрибнув до чарівного дзеркала, та було пізно — воно вже нікого не пропускало.

Сльози з’явилися на очах хлопчика, який зрозумів, що втратив друга. Та він зціпив зуби і повернувся до Тоні, яка в цей час заспокоювала Шейсі.

— Ми повинні туди пройти. - звернувся Тарас до сестрички.

— Куди?

— У дзеркало. За ним щось є.

— Це все дуже дивно. Якісь чари, — тримаючи на руках свою собачку, яка вже трохи заспокоїлася, Тоня роздивилася дзеркало з усіх боків.

Вона обійшла його зліва та справа:

— Нема за ним нічого.

— І що?

— А те, що як і куди потрапити — незрозуміло, — пояснила Тоня і подивилася на чарівну стрілу, що висіла у повітрі. — Хоча моя стріла показує в дзеркало.

— То давай поки роздивимося, що тут ще є. І треба поспішати — може, вони мучать мого Мурчика.

— Мучать, — хмикнула Тоня, й одразу в повітрі розчинилася її чарівна стріла. — Усе буде добре. Не хвилюйся. Я гадаю, якщо вони вкрали Мурчика, то не для того, щоб йому відірвати лапи.

— Не кажи так, — образився Тарас. — Давай краще шукати вхід у дзеркало.

— Окей, — згодилася Тоня і випустила з рук Шейсі.

Щоб обдивитися цю залу в печері, їм вистачило лише кількох хвилин. Крім дзеркала тут нічого не було. Ні дверей, ні інших ходів — жоднісіньких. На зворотній стороні дзеркала, яке не дуже щільно прилягало до кам’яної стіни, була лише пилюка. Це сильно засмутило Тарасика.

— Як же це все працює? Мусить бути якийсь вхід! — розпачливо промовив він. — Мабуть, вони вже далеко втекли з моїм меншим братиком. Як я його любив! Ми спали з моїм Мурчиком в одному ліжку, разом гуляли надворі. А як йому подобалося дивитися мультики зі мною!

— У мене є ідея, — Тоня глянула навкруги і підізвала до себе Шейсі.

Маленька собачка підстрибнула до дівчинки, весело покрутивши хвостиком. Шейсі дуже хотіла допомогти своїй господині, та не знала як. Але Тоня вже придумала і підказала чарівній та дуже розумній Шейсі.

— Слухай уважно. Треба знайти місце, де були чужі, — дівчинка показала на дзеркало. — Тут, шукай тут.

— Гав! — кивнула весело Шейсі та почала принюхуватися до дзеркала.

— Цікаво, навіщо їм мій котик? — запитав сам себе Тарас, як вже трохи заспокоївся. Він розмірковував як бути далі. — Може, вони їдять котиків чи готують з їхньою допомогою чарівні речі?

— Усе може бути. А як у тебе з”явився Мурчик? Бабуся подарувала?

— Так. Одного разу наша бабуся побачила на порозі це кошенятко. Це було взимку. Звісно, вона прихистила його. А минулого літа, коли я був у гостях, Мурчик — так я його назвав — дуже мені полюбився. Він розумний, може, навіть читати вміє, — розповів Тарасик, дивлячись, як Шейсі обнюхує дзеркало та сліди навколо нього. — Скільки він мишей переловив...

— Шейсі, до речі, теж мишей ганяє. І з твоїм Мурчиком вона кожен день бавиться. Я от думаю — може він чарівний був? — робила припущення Тоня.

— Звісно, чарівний! У сім’ї чарівників усе повинно бути чарівним, або стати, — відповів Тарасик.

У цей момент Шейсі зупинилася біля нижнього кутка дзеркала та голосно прогарчала. Тоня і Тарас підійшли до неї.

— Що ти знайшла, Шейсі? — Тоня нахилилася.

Так, один з візерунків у дерев’яній рамі дзеркала був відполірований та блищав, неначе саме дзеркало. Ось у чому справа!

— Це важіль, я так думаю, — показала на дерев’яну троянду Тоня. — А дзеркало — портал в інший світ.

— В інший світ?

— Ага — або у світи. Натиснемо? — Тоня озирнулася на Тараса, і її очі загадково засяяли, неначе за дзеркалом лежали численні скарби.

І де поділися страхи дівчинки та обережність. Тарас почухав потилицю та нахилився до троянди:

— Ну, а якщо це не кнопка, та й порталу ніякого немає?

— А чого б тоді батьки тягнули сюди, в підземелля, ціле дзеркало? — запитала Тоня.

— А чому ти вирішила, що це наші тато і мама? — недовірливо промовив Тарасик.

— А хто тоді?

— Може, ці чужинці, а може, інші власники будинку. Це все невідомо... Але… — Тарас простягнув руку, — перевірити варто.

Він спробував натиснути на троянду, та нічого не сталося. Він спробував натиснути знову — та вона не рухалася, із дзеркалом також не відбувалося жодних змін.

— Не працює, — спохмурнів Тарасик.

— Давай я спробую, — запропонувала Тоня, і братик відступив у бік.

Тоня обхопила долонею троянду і теж спробувала натиснути на неї. І знову нічого не відбувалося. Тоді дівчина покрутила її — одразу сталося диво.

Дзеркало засяяло зсередини, а його поверхнею побігли хвилі. Тоня подивилася в нього — за туманним світлом, неначе в молоці, пропливали хмари. Дивні рожево-блакитні хмари стелилися зовсім поряд. Можна було простягнути руку або стрибнути в це незвичайне дзеркало. Десь у проміжках між ними було видно зелені луки — маленькі кущі, прозора річка між невеликими пагорбами та цілі килими квітів лежали внизу.

— Спрацювало! — захоплено вигукнула Тоня. — Тепер нам треба туди.

— Куди туди? Стрибнути крізь хмари з такої висоти? Щоб розбитися? — засумнівався Тарас.

— Але ж чужинці якось це зробили, — Тоня занурила руку в дзеркало.

— Обережно! — попередив Тарас.

— Усе добре, — Тоня відчула з іншої сторони тепло, неначе виставила долоню на сонце. — Здається, там сьогодні був дощик, — вона витягнула руку назад. — Я вважаю, що треба ризикнути. Правда, літати нас батьки ще не навчили, але...

— Давай поки подивимося, — зупинив сестру Тарас. — Може, щось зміниться. Чи, можливо, знайдемо щось.

— Давай, — погодилася Тоня, і вони почали пильно вдивлятися в дзеркало, неначе переглядали якесь кіно на великому екрані.

Та хмари пливли собі над рівниною з пагорбами, пролетіли кілька пташок. Тарас готовий був заснути через пару хвилин. Єдине, що не давало йому поринути в сон, це думка, що його котик у небезпеці. Аж ось Тоня смикнула його за рукав сорочки:

— Дивись!

На хмаринці сиділа якась істота.

— Нічого собі, — Тарас також здивувався.

Так, на одній з хмаринок, що пропливали за дзеркалом перед ними, а точніше під ними, сиділа свинка. Правда, ця свинка була вдягнена в штани в клітинку.

— Як вона там тримається? — здивувалася Тоня.

Шейсі з підозрою прогарчала у дзеркало, та свинка вже пропливла повз них.

— Я думаю, ці хмари тверді, — вирішив Тарас. — Можна стрибнути на одну з них, якщо вона буде поруч.

— А якщо там нічого немає? Вона порожня, наприклад? — задумалася Тоня. — А ця свиня нам примарилася?

— Нам обом? — Тарас подивився на Тоню з докором. — Ти що? Боїшся?

— Не боюсь, але розбитися не хочу, — пояснила Тоня, притиснувши до себе Шейсі.

— Або зараз стрибаємо, або ніколи, — Тарас показав на дзеркало — під ними зовсім близько напливла величезна хмара

— А чому ніколи? Тут ще буде, мабуть, таких хмар... — почала Тоня, але Тарас зненацька стрибнув у дзеркало.

— Куди ти! — вигукнула Тоня та, випустивши Шейсі на підлогу, стрибнула у дзеркало за ним.

— Гав! — почула дівчинка, коли вітер закружляв її волосся.

«Один, два», — тільки встигла прорахувати вона, як її відштовхнуло щось, наче на батуті в парку розваг. І ось вона впала, а поряд догори лапами впала її собачка, перекрутившись у повітрі.

3. Солодкі хмари

Тоня підвелася — тонкий туман, що був навколо, виявився солодким, неначе карамель. Вона подивилася під ноги: так, це була тверда поверхня, вкрита туманом, тільки якась пружна та гнучка. Різнокольорова, як пластилін для школи, на ній залишалися сліди Тоніних ніг.

— Тарасе, ти де?! — загукала Тоня, роздивляючись крізь туман.

— Я тут, — почулося поряд — її братик був недалеко.

Його голова стирчала над туманом лише за кілька кроків:

— Добре, що хмара тверда. І, здається, смачна.

— Ти про що? — Тоня вхопила Шейсі та подивилася на її мордочку.

Її собачка була трохи спантеличена від польоту, але, здається, з нею все було гаразд.

— Ах, Шейсі! Не можна так робити, ти могла розбитися. Краще б ти почекала нас там, нагорі за дзеркалом.

І зненацька Шейсі промовила докірливо:

— Мені б там було сумно.

Тоня завмерла від несподіванки, а Тарас вимовив «ого».

— Ти вмієш говорити?!

— Здається, але тільки тут, — серйозно відповіла її Шейсі. — Тут така дивна атмосфера, і цей дим — солодкий. Це дуже казкове та чарівне місце, адже я поки не розумію, чому в мене виходить говорити людською мовою. Може, хтось і пояснить.

— Може, може! — почули вони голос.

Хлопчик та дівчинка повернули голову — навпроти верхи на іншій хмаринці їхало поросятко. Воно було вдягнене в чоловічий костюм з піджаком та сорочкою. З кишені піджака навіть виглядала біла хустинка.

— Хто ви такий і що тут відбувається?! — закричала Тоня.

— Я не глухий, — поросятко стрибнуло до них на хмаринку. — Добрий день. Дозвольте привітатися, я — королівська особа, молодший принц Свинтус П’ятнадцятий.

— П’ятнадцятий? — здивувався Тарас. — Тобто десь є ще чотирнадцять свинтусів?

— Ну-у-у, в живих із королівських тільки Тринадцятий, Чотирнадцятий та Шістнадцятий і Сімнадцятий. А так у нашій країні живе близько мільйона свинтусів.

— І всі розмовляють людською мовою?

— Мова тут універсальна. Кожен розмовляє як хоче, але всі всіх розуміють. Це така планета — планета хранителів тварин та людей.

— Нічого не розумію, — відповів Тарас.

— І я — нічого не розумію, — визнала Шейсі. — Але мені це подобається.

— До речі, ці хмари можна їсти. Вони з карамелі. Їх виробляють гноми на півночі, — пояснив Свинтус П’ятнадцятий.

— А куди ми летимо? — запитала Тоня.

— Куди ви — я не знаю. А я лечу до своєї країни — Свинляндії. На День народження батьків. А до цього я гостював у квіткових фей, — відповів Свинтус П’ятнадцятий. — Тато не любить, коли я пропускаю його День народження.

— А ці хмари — для чого? — Шейсі спробувала лизнути те, що було у неї під ногами. — Солодке.

— Звісно, солодке, — хекнув Свинтус. — Це така гнучка карамель. Хмари — щоб їх їсти та ними мандрувати. От ви в себе вдома на чому їздите?

— На автобусі, — відповіла Тоня. — Або трамваї.

— Ну це — такий трамвай. Тільки він літає та зроблений з карамелі. Правда, чудово придумано? — поросятко підморгнуло і відколупало шматок карамелі з-під ніг.

— Мені подобається, — визнала Шейсі та почала гризти поверхню хмари-трамвая.

— Добре, а чому тут всі тварини розмовляють? — поцікавилася Тоня, якій кортіло якнайбільше дізнатися про місце, куди вони потрапили.

— Це почалося дуже давно. Ще, може, років тисячу тому. Справа в тому, що ми всі тут — духи. Привиди.

— Привиди? — здивувався Тарас. — Але ж я можу до тебе доторкнутися?

— Можеш. Ми — привиди тварин, які приходять уві сні до дітей або дорослих. Тут і люди-привиди є, ви їх ще побачите.

— Цікаво. А люди тут звідки?

— Ну дітям же й люди сняться? — зауважив Свинтус. — Хоча одна фея мені казала, що є головна таємниця, про яку мені ще рано знати. І що це стосується мене та всіх поросят.

— Зрозуміло.

— Взагалі-то таких планет дві — на одній зібралися хороші привиди, на іншій — погані. Правда, останнім часом поганих стало якимось чином заносити сюди, — пояснило поросятко, продовжуючи смоктати карамель. — Тому чарівники, які це все придумали, тепер шукають, як ото воно так вийшло.

— А що це за чарівники? — поцікавилася Тоня.

— Якби ж то я це знав. Це до мого тата треба, — знизав плечима Свинтус. — Він фахівець з історії нашої землі.

— А як тут знайти людей? — запитала Тоня.

— Людей-привидів? — уточнив Свинтус.

— Так. Може, вони нам допоможуть.

— А шо у вас сталося? — запитало поросятко.

І Тоня розповіла їхню історію. Поросятко уважно слухало розповідь дівчинки, тимчасом як Тарас лише іноді кивав головою, підтверджуючи слова сестри.

— Зрозуміло. То це й були погані привиди, — відповів Свинтус. — Вони десь тут поселилися, але ми їх не можемо знайти. Вони зненацька з’являються і потім зникають. Загалом тут є замок неподалік, де їх бачили востаннє.

— Замок? А де це? — запитав Тарасик, одразу розхвилювавшись.

— Он там, — Свинтус показав уперед. — Є причальний пагорб. Він пропливе під самою хмарою. Там вам треба зійти, і тоді ви й потрапите до фортеці. Її буде видно на заході біля ріки. Тільки я вам не раджу ходити туди самим. Там цих піратів… можливо, десять, а може й більше. І ще там поганий дракон, злий такий. Правда, вогню в нього нема, але з’їсти може.

— А якщо ми знайдемо когось із дорослих? — запитала Тоня. — Вони нам допоможуть?

— Дорослі — ти маєш на увазі добрих привидів-людей?

— Так.

— Можна їх знайти, — відповів Свинтус, поки Тарас вдивлявся в пагорб, який поросятко назвало причальним.

Нічого особливого — такий самий зелений пагорб з кущиками, тільки, можливо, вищий за інші.

— Щоправда, вони за морем. На узбережжі знаходиться наша Свинляндія, біля неї Драконія. Можна домовитися з драконами, щоб вони вас перенесли.

— А чому ви дозволяєте цим піратам тут хазяйнувати? Та, до речі, чому ви їх назвали піратами? — запитав Тарасик.

— Бо вони схожі на піратів. І хто вам сказав, що ми з ними не боремося? Ми охороняємо Свинляндію від них. Та в них теж є зброя. Просто ми не любимо воювати. А зараз вони на нас не нападають — ми під охороною драконів з Драконії. А люди-привиди, що за морем... Хто його знає — вони тут не часті гості.

Тоня і Тарас вдивлялися в пагорб. Трошки далі за ним був великий ліс. Там невеличка річка робила петлю, де на острові вже виднілося щось, схоже на замок.

— Я б ризикнув, — промовив Тарас до Тоні. — Може, Мурчик там. Придумаємо якусь магію та зачаруємо.

— Я теж! — вигукнула Шейсі, яка вже наїлася карамелі.

— Що теж?! — здивовано подивилася на неї Тоня.

— Ризикну туди піти. Та врятую Мурчика.

— Ще чого! Будеш сидіти в мене на руках, поки ми не розберемося, — відповіла впевнено Тоня.

— Я б усе-таки вам радив спочатку поїхати зі мною до Свинляндії, — запропонував Свинтус П’ятнадцятий. — Правда, там два дні буде тривати День народження короля свинтусів. Але потім можна буде заручитися підтримкою драконів з Драконії.

— Дякуємо за пропозицію, але нам не можна гаяти часу, — пояснив Тарасик. — Може, ми встигнемо по гарячих слідах. Краще розкажіть нам більше про цих піратів — що ви про них знаєте?

— Небагато, — чесно відповів Свинтус П’ятнадцятий. — З’явилися вони десь рік тому. Спочатку просто припливли на кораблі, а потім захопили фортецю на узбережжі недалеко від нашого королівства. Щоправда, вона все одно була порожня.

— А чого вони хочуть? — спитала Тоня.

— Вони все крадуть, що погано лежить. Можуть напасти та вкрасти поросятко. Тому треба бути пильними, — застеріг Свинтус. — Особливо вночі. Дуже люблять нападати вночі. І дітей крадуть.

— І котиків, — додав похмуро Тарас.

— І котиків, — кивнув головою Свинтус. — А ще в них є летючий корабель. Ми вже кілька разів його бачили. Поки що його відганяють дракони.

Поросятко ще відірвало шматок солодкої хмари та полизало його.

— Якось до нас завітав дивний чоловік, одягнений у темний костюм, під яким була смугаста кофта. Він шукав піратів та їхній корабель.

— І що? — зацікавилася Тоня.

— Він сказав, що пірати можуть захопити якусь книгу. І от коли вони її захоплять, то зможуть робити дивні речі, наприклад, зробити так, щоб ці хмари впали на землю.

— Ого! — здивувалася Шейсі.

Вона подивилася униз:

— Тоді ж можна розбитися.

— І ще багато дивного. Книга якогось маляра.

— Маляра? — Тоня замислилася. — Відколи це малярі пишуть книги?

— Може, це маляр-чарівник, — припустив Тарас.

Він уже вдивлявся в пагорб, який ставав все ближче. Хлопчику дуже кортіло швидше спуститися вниз, до зеленої трави, та рушити вбік фортеці. Замку не було ще видно, бо з іншого боку, від далекого моря, стелився туман — ах, як на цій планеті багато туманів. Десь там у ньому, можливо, Мурчик, думав Тарас, який всім своїм хоробрим серцем хотів його врятувати.

— То в них є та книга? — спитала Тоня поросятко.

— Той чоловік нам про це не сказав. Думаю, більше можна дізнатися в мого тата — це він з ним спілкувався. Він же в мене — король, — пояснив Свинтус. — То, може, зі мною? Це через дві зупинки на пагорбах. До вечора доїдете.

— Ні, — похитав головою Тарасик. — Спочатку пірати.

— Важко вам буде втрьох. Їх там десятки зо два, та ще злий дракон, — відповіло поросятко. — Але добре. Я, щойно доберуся до Свинляндії, викличу вам підмогу. Пару драконів, якщо вони не будуть проти, та бойових кабанів у латах зі списами.

— Було б чудово, — погодилася Тоня.

Пагорб вже був близько. Друзі почали прощатися. Тоня і Тарасик обнялися з принцом Свинляндії, який від переживань витер носика хустинкою та ледь не заплакав.

— Ви хороші. Я це відчуваю. І хоробрі, — посміхнувся він.

— Тому що ми — маленькі чарівники, — відповів Тарас.

— І мандрівники, — додала Шейсі. — Я б тут залишилася надовго — такі чудові хмари, і ви мені сподобалися, пане принце.

Після цих слів поросятко почервоніло від гордощів. Йому не так часто казали «пане принце». Тому він ще раз обнявся з друзями та показав уперед:

— Хмара, коли зіткнеться з пагорбом, на деякий час призупинить рух. Це як робить ваш трамвай.

— Ага, — кивнув Тарасик, — на зупинці.

— Так, на зупинці. Скористайтеся цим. Станьте на краю, — пояснив принц. — Потім, коли захочете застрибнути на наступну хмару, почекайте, поки вона так само зупиниться. Це зовсім недовго — кілька коротких рохів часу.

Поросятко пророхкало шість разів коротке «рох». Діти розсміялися, поросятко засміялося також.

— От і все, — хмара торкнулася пагорба. — Уперед, друзі!

Тоня і Тарас, а слідом і Шейсі, стрибнули в траву. Діти озирнулися. На хмаринці стояло веселе поросятко у костюмі та махало їм ратицею.

— Бувайте! У будь-якому разі — Свинляндія через одну зупинку. Це шістсот сорок великих «ро-о-охів» часу. Не помилитесь.

— До побачення! Бувай! — діти помахали на прощання.

• Гав! — сказала Шейсі.

4. Лицар Ланселот

Пагорб вершиною чіплявся за солодкі хмари, але його нижня частина ховалася в тумані. Туман йшов з моря, до якого було доволі далеченько. Тоня подивилася — кілометри чотири, мабуть, якщо йти по прямій. Серед туману можна було побачити долину, куди ховалася річка. Далі, попереду височів шпиль замку. Там десь сиділи ці таємничі пірати.

— Шейсі, у тебе гарний нюх? — спитала у своєї собачки дівчинка. — Зможеш знайти сліди?

— Спробую, — Шейсі почала спочатку принюхуватися назустріч вітру, а потім винюхувати запахи у траві. Вона залізла під кілька кущиків, а потім задумливо ступила на кілька кроків з пагорба до туману.

— Тут десь є стежка. Відчуваю звідти багато нових запахів, — сказала вона. — По ній багато ходили.

— А сліди піратів?

— Може, й вони, хоча я не впевнена, — визнала собачка. — А ще в мене гарний слух. Якщо хтось буде йти назустріч, я його почую ще здалека.

— Добре, ну то ходімо, — заповзявся Тарас.

— Почекай, — зупинила його Тоня. — Спочатку давай подумаємо, яка в нас є магія, щоб себе захистити від піратів. І я би взагалі себе перевірила — може, в цьому світі наші магічні здібності не діють.

— Чого б це?

— Усе може бути.

— Гаразд, — погодився братик та запропонував перевірити себе першим.

Він відійшов трошки в сторону:

— Зараз покажу таку штуку.

Він стиснув праву руку в кулак та відігнув на ньому великий палець. Потім маленький чарівник підніс той палець до рота і зробив вигляд, що хоче надути його, як кульку. І дивним чином його кулак та рука почали рости, неначе були гумові та наповнювалися повітрям. Тарас, надувши кулак та руку до розміру, більшого за себе, посміхнувся та стрибнув угору, з силою вдаривши кулаком по землі.

— Сила Котигорошка! Ха!

На землі з’явилася яма, як після бульдозера, а пагорб здригнувся.

— Треба було таке Борсуновському показати, — запропонувала Тоня. — У школі.

— Я йому ще й не таке встигну показати, — запевнив Тарас, здуваючи кулака назад. — Так що наша магія працює й тут. Тепер ти.

— Шейсі, стань трошки позаду, — попросила Тоня собачку, і коли її Шейсі відійшла подалі, Тоня вдихнула на повні груди та промовила заклинання.

З її рота здійнявся сильний вітер та розкидав туман на пагорбі, спустився в долину, розвіявши марево над невеличкою річечкою, а потім цей вітер зробив неначе доріжку до самого замку.

— Краще, щоб вони цього не бачили заздалегідь, а то повтікають, — припустив Тарас.

— Нічого, це лише на мить, — посміхнулася Тоня.

Вітер зник, і туман зійшовся на місце.

— Тепер лише створити стрілу, і вона поведе нас за собою. Думаю, тепер можна йти. Аксеременторіо! — промовила Тоня, зробивши рукою знак у повітрі. І одразу перед дітьми з’явилась у повітрі стріла.

Вона рушила уперед, а за нею Тоня, Тарасик і собачка.

Йти було довго до фортеці. Спочатку стріла вела наших друзів поміж невеликих кущів по вологій траві, внаслідок чого і Тоня, і Тарас замочили ноги. Але вже через кілька хвилин вони, слідуючи за стрілою, вийшли на невелику стежку, посипану червоним піском. Тарасик помацав пісок руками.

— Схоже, неначе цеглу перетерли. — сказав він.

— Може, її можна їсти теж? — Шейсі спробувала, але одразу виплюнула. — Гидота!

— Не роби більше так! — заборонила Тоня собачці. — Там може бути отрута. Спочатку треба спитати в того, хто знає.

— А хто тут знає? — хмикнула Шейсі. — Ми ж самі.

— Значить, не їж.

Шейсі покрутила носиком та пішла трошки попереду дітей, прислухаючись та принюхуючись. Так вони йшли за стрілою, але не дуже довго. Бо вже за двісті кроків Шейсі зупинилася, піднявши передню лапу та нагостривши вуха.

— Шо сталося? — запитала Тоня.

— Тсс. Хтось іде. Дуже, дуже великий, — пояснила Шейсі, — та важкий. Гупає, неначе молотом.

— Я нічого не чую, — Тарас теж прислухався, але вже за мить почув.

Так, попереду гупало щось важке. Звук, спочатку далекий, наближався — хтось рухався по стежинці. Діти відійшли в туман.

— Якщо це пірати, зроблю гігантського кулака і поприбиваю їх усіх, — заявив Тарас, але відчувалося, що він сильно хвилюється.

— Я б спочатку, перед тим як прибити піратів, запитала в них, де Мурчик, — іронічно відповіла Тоня. — А вже потім почала б лупити всіх навколо.

— Можна й так. Або прибити когось одного, щоб інших налякати.

— Якщо ми самі не налякаємося — дивись! — Тоня побачила першою велику постать — щось неймовірно високе сунуло на них на чотирьох ногах.

Металевий скрегіт відчувався майже в кожному русі на такій вже й невеликій відстані. Та схоже, це був не пірат. З туману виринула розмита постать на могутньому коні, правда, з конем щось було не так.

Постать зупинилася і вершник запитав:

— Що таке, Хенгроене?

Кінь, на якому відчувалася міць заліза, низьким та хриплим голосом відповів:

— Хтось тут є. Свіжі сліди та запах тварини.

— Інший вершник на коні, Хене?

— Ні, це собака якоїсь дивної породи, — відповів кінь.

Шейсі не витримала на ці слова та виринула з туману:

— Як це дивної? Що в мені дивного? Зріст? Чи може голос? Гав!

Кінь від здивування навіть відступив на крок. А вершник, глянувши на собачку, стрибнув на землю, задзвенівши залізом своїх обладунків. Він нахилився до маленької Шейсі.

— Оце диво, — здивувався лицар. — Така маленька, але така смілива.

— Я вас не боюся, бо ви не злий, — відповіла Шейсі, а з туману одразу вийшли Тоня та Тарасик.

— Добрий день, — чемно привітався хлопчик. — Ми тут випадково — шукаємо мого котика. Мене звуть Тарас, а це моя сестричка Тоня. І ми — чарівники.

Лицар підвівся на весь свій двометровий зріст та здивувався ще більше:

— Кого б я ніколи не здогадався тут зустріти, то це двох дітей із собакою.

— Я Шейсі, — гордовито мовила собачка.

— Я — лицар Ланселот. Шукаю тут принцесу. А це кінь мого короля — Хенгроен, — Ланселот показав на могутнього коня, теж у залізних обладунках.

— Ви загубили принцесу? — Тоня підійшла до коня та піднесла до його чорної гриви руку, питально заглядаючи йому в очі.

— Можна, я не кусаюся, — погодився кінь, і Тоня його погладила.

Вона зробила це так ніжно, що Хен навіть прижмурив очі від задоволення.

— Так, але ми її не загубили. У нас її вкрали, — відповів Ланселот. — Якісь дивні потвори, що вийшли з магічного дзеркала Мерліна. Це сталося два дні тому. Мерлін, почаклувавши, пояснив, що в дзеркалі є магічний шлях до цього місця. І завдяки його заклинанню я тут.

— Ми теж трошки чарівники, як ваш Мерлін, — відповіла Тоня.

— Справді? Такі маленькі, а вже чарівники, — посміхнувся зненацька привітно Ланселот.

— Так. В мене навіть є диплом Гогвартса з чарування другого ступеня, — відповіла дівчинка. — У вас дуже гарний кінь.

— Взагалі-то ми поспішаємо. У мене лише три дні, щоб урятувати принцесу. Через три дні зоряний міст закриється і я залишуся в цьому світі назавжди, — пояснив Ланселот. — Але поки не дуже розумію де її шукати.

— Ми теж поспішаємо. Крім того я думаю, що вашу принцесу та нашого Мурчика вкрали одні й ті самі потворні пірати, — промовив Тарас.

— Пірати? Тут є пірати? — здивувався лицар.

Тоня й Тарас швидко, все ще стоячи у тумані на доріжці, розповіли свою дивовижну історію. Лицар та його кінь з серйозним виразом вислухали розповідь дітей. Для них все було дивовижно, а особливо те, що діти жили у ХХІ столітті, на багато сотень років пізніше лицаря.

— Та це нічого, — відмахнувся Тарас. — Це називається машина часу. Про таке майже в кожному фантастичному фільмі показують.

— А що таке — фантастичний фільм? — запитав з цікавістю Ланселот, та власний кінь його зупинив.

— Часу немає, сер господарю.

— Ну так, — схаменувся лицар. — То й де цей замок?

— У тому-то й справа, бо ви йдете в протилежному напрямку, — пояснила Тоня. — Треба спуститися по стежинці в долину. Тут недалеко. Ми теж йдемо до замку. Можливо, там окрім вашої принцеси є і наш Мурчик.

— Якщо там великий дракон, то вам туди не можна. Ви ж діти, — Ланселот подивився на доріжку, яка ховалася в тумані. — Хене, то ми підем назад.

— Ми все одно йдемо до замку, — відповів Тарас. — Я чарівник. Ось — дивіться, — він одразу повторив свій фокус із надуванням кулака. — Котигорошко!

— Ну добре, — Ланселот під враженням від побаченого згодився. — Тільки йдіть трохи позаду. А то якщо зненацька з’явиться дракон...

— Я почую, — відповіла Шейсі, метляючи хвостиком.

— Я теж, — пробубнів кінь.

— Стріла вкаже нам шлях, — Тоня зробила магічний знак у повітрі, і перед ними виникла вже знана стріла, що мерехтливо визначала напрямок.

І вони пішли. Ланселот сів на коня, Шейсі сміливо рушила попереду, а діти йшли ліворуч і праворуч від лицаря завдяки тому, що стежина вже фактично перетворилася на дорогу.

Йти їм було легко. Шейсі щось собі наспівувала на песиковій мові. Тоня розпитувала лицаря про його історію. Тарасик вдивлявся вперед та поглядав на могутнього коня. Стріла впевнено вела всіх за собою назустріч пригодам.

Ланселот розповів, що він шукає наречену, але це не його наречена.

— Як це не ваша? — здивувалася Тоня.

— Нашого короля. За кілька днів весілля повинно бути, — пояснив Ланселот. — Принцеса Гвіневра дуже вродлива дівчина, і в неї закохувалися всі лицарі нашого королівства.

— Навіть ви? — запитала Тоня.

— Саме так, — визнав лицар. — І вона, можливо, відповіла б мені, але перестрів її наш король Артур, і тому я відступив.

— Але ж ви могли б їй просто сказати, що кохаєте її.

— Це неправильно — йти поперед короля. Так можна зруйнувати все королівство, — відповів Ланселот. Кінь теж хитнув головою, підтверджуючи його слова.

— Мені було би прикро, якби хтось мене кохв, але я одружуюсь з іншим, — задумливо сказала Тоня.

— Але принцеса Гвіневра не проти — їй наш король теж подобається, — Ланселот зітхнув, але одразу посміхнувся своєю щирою посмішкою.

— Тоді чому король сам не вирушив рятувати свою наречену, а відправив вас? — спитала Тоня.

— Я сам зголосився, — пояснив Ланселот. — Королю важко залишити королівство, бо тоді можуть виникнути різні складнощі. А мені приємно буде це зробити. Тим більше приємно буде й Гвіневрі.

— От і скажіть їй, що кохаєте її, коли врятуєте, — запропонував зненацька Тарас.

— Це неможливо, — похитав впевнено та рішуче головою Ланселот.

— Усе можливо.

— Я дав слово, — Ланселот мужньо стиснув повід Хенгроена та замовчав.

Діти теж припинили розмову. Тоді Тоня вирішила змінити тему і запитала:

— Важко у ваші часи стати лицарем?

— Нелегко. Це кілька років тренувань та складні іспити. Треба встояти в бою проти трьох лицарів, а потім під час бою на конях втриматись у сідлі, коли тебе намагаються вибити з нього.

— І вам подобається бути лицарем? Мабуть, це завжди пригоди, — припустила Тоня.

— Найкраща пригода — це гарна вечеря і дах над головою, — озвався Хенгроен, — і гарно поспати.

— Ти вже старий, Хене. Тобі завжди або поїсти, або поспати, — відповів Ланселот коню.

— Просто я застоявся у його величності. Останній похід був років зо два тому, — пробубнів собі під носа Хенгроен.

— Зате зараз у тебе доволі дивний похід, — запевнив Ланселот. — З великою кількістю пригод попереду.

— Мені до вподоби щось середнє між пригодами та вечерею, — промовив кінь.

Тим часом доріжка вже майже спустилась у долину. До замку було йти не дуже довго. Першою присутність чужинців відчула Шейсі. Вона зупинилася, нагостривши вушка:

— Там хтось є. Великий та гарячий.

— Дійсно, — погодився Хенгроен, — великий та гарячий. І, можливо, летючий.

— Дракон, — промовив Ланселот.

Товариство зупинилося, вирішуючи, що робити. Тоня запропонувала використати чари вітру, щоб перед зустріччю з драконом розігнати туман. Усі погодились, от тільки Ланселот впевнено хотів вступити у двобій з драконом самотужки.

— А пірати? — запитав Тарас. — Там ще є пірати. Я знову можу зробити кулак Котигорошка.

— А якщо вони озброєні пістолетами та рушницями? — припустила Тоня.

— А що це таке? — запитав Ланселот, і Тарасу довелося пояснити про існування вогнепальної зброї.

Лицар уважно вислухав та подивився на свої лати.

— Може, їх куля і не проб’є, — припустив він.

— А якщо проб’є? — поглянув на господаря кінь. — Поранять мене — впаду я, та й що ти будеш робити?

— Відколи ти став боягузом? — здивувався Ланселот, звертаючись до Хенгроена.

— Ніякий я не боягуз. Я от думаю, що розганяти туман нема сенсу. Краще вже підійти непомітними до стін замку, — пояснив Хен.

Так вони й вирішили. Просуваючись дуже повільно, наші шукачі пригод побачили вже за хвилину щось темне попереду. Через кілька кроків стало зрозуміло — це стіна заввишки як триповерховий будинок.

— Треба шукати вхід, — сказав Ланселот.

— Я би пошукав діру та заліз усередину, — запропонував Тарас. — Може, підемо на розвідку — я та Шейсі. Ми невеличкі і можемо залізти туди через якусь нору або хвіртку.

— Краще зустрічатися з ворогом віч-на-віч, — відповів лицар. — Навіть якщо ви полізете в діру — що нам з того? Ми ж в неї не проліземо.

Але не встигли вони домовитися про подальші плани, як з’явився дракон. Спочатку з муру замку посипалося дрібне каміння, а потім діти побачили голову дракона. Він визирав з-за стіни, чіпляючись передніми лапами за зубці на ній. Його голова, більша, ніж у слона, випускала з ніздрів гаряче повітря, яке долітало вниз до наших мандрівників. Круглі жовті очі насмішкувато дивилися на непроханих гостей.

Тарас і Тоня на хвилину завмерли від несподіванки та трошки перелякалися. «Він нас зараз з’їсть», — подумала Тоня, забувши всі свої заклинання одразу. Тарас, отямившись, відійшов на декілька кроків та почав надувати свого кулака.

— Кого я бачу, — запопадливо промовив дракон тоненьким голосом. — До мене прийшли гості. І якраз на обід. Дуже чудово.

Дракон одним махом перестрибнув високий мур, і всім стало зрозуміло, що він величезний.

— Добре, що в нього одна голова, — промовив Хенгроен. — Головне, у пащу загнати списа, а потім виколоти очі.

— Діти, відійдіть назад, — скомандував Ланселот, беручи до руки спис.

— Ми тобі допоможемо! — прокричала Тоня.

— Запрошую вас до обіду, — промовив дракон, він провернув якусь мотузку на шиї, і стало зрозуміло, що це невеличкий фартушок.

Затим він, витягнувшись на повний зріст, запустив передню лапу за мур і взяв у неї виделку завдовжки як дві лопати.

— Давно я не їв свіжого м’яса!!! Хо-хо-хо!!!

— Діти, відійдіть! — вигукнув Ланселот і звернувся до дракона. — Ану, бийся зі мною!

— Спочатку з’їм тебе, а потім дітей, — пообіцяв дракон, і лицар помчав до нього на коні, виставивши перед собою списа.

— Тримайся! — вигукнула Тоня та подмухала на дракона — силенний вітер розігнав туман і підняв пилюку, яка майже заліпила очі чудовиська.

Лицар мчав через цю штучну бурю — лише кілька секунд відділяли його він дракона. Та дракон був дуже великий. Закривши очі другою лапою, він розвернувся всім тілом і лупонув хвостом по лицарю та коню. Вони відлетіли до стіни й ударились об неї. Дракон повернувся до них, плямкаючи слиною у роті:

— Ну шо — як ваші справи?

Першим піднявся кінь. Він потрусив головою і звернувся до Ланселота:

— Господарю, вставайте. А то зараз нас з’їдять. Чи спалять.

Ланселот повільно підвівся, зрозумівши, що спис від нього далеко. Тоді він вихопив свого меча:

— Я буду битися з тобою, чудовисько.

— Звісно, можеш спробувати, — дракон з усієї сили знову розвернувся хвостом, але Ланселот був до цього готовий.

Лицар з великим зусиллям відстрибнув убік, і хвіст дракона пролетів за кілька сантиметрів у повітрі біля нього. У цю мить Хенгроен з розгону стрибнув на бік дракона, вдаривши його своєю залізною бронею на голові.

Кінь відскочив, переводячи подих. Дракона цей вчинок трохи здивував, неначе на нього напали комарі.

— Які ви всі кумедні, — промовив жартівливо він. — Може, спробуєте ще раз?

— А може, спробую я? — зненацька прогримів чийсь голос.

5. Боцман Петренко

Усі, навіть діти, озирнулися. Просто за їхніми спинами стояв дивний чоловік. Він був трохи менший зростом за Ланселота, але набагато ширший та товстіший. Вдягнений в обладунки, що нагадували космічний скафандр без шолома, та з рюкзаком на спині, чоловік тримав у руках щось схоже на важку та довгу рушницю. Правда, рушниця замість ствола мала товсту трубу з дзеркалом на кінці.

— А це хто?! — вихопилось у дракона, який оторопів від несподіванки.

— Мене звуть боцман Петренко, — представився чоловік, проходячи повз здивованих дітей та Шейсі, яка з роззявленим ротом дивилася на прибульця. — У мене до вас є справа.

Він підійшов до Ланселота, який теж здивовано дивився на боцмана, неначе на мандрівника з машини часу, про яку йому хотів дорогою розповісти Тарасик.

— Я перепрошую. Ви не проти, якщо я, поки ви відпочиваєте, перекинуся парою слів із драконом? — звернувся боцман до лицаря.

— Не проти, — автоматично відповів Ланселот, ще повністю не оговтавшись.

— От і добре.

Боцман Петренко зняв запобіжник зі своєї рушниці, рушивши до дракона:

— Де твій начальник, шкіряна валізо?

— Фі, як нечемно, — відповів єхидно дракон та, розкривши пащу, кинувся на боцмана.

Але боцман одразу вистрілив в пащу дракона зі своєї загадкової рушниці — неначе блискавка вирвалася з її дзеркальної сторони, а дракон схопився двома лапами за щелепи.

— Я з тебе диван зроблю, — пригрозив боцман Петренко, цілячись у дракона, поки всі інші, заціпенівши, дивилися з подивом на баталію. — Обтягну його твоєю шкірою.

— Боляче, — зізнався дракон і одразу виконав свій улюблений трюк — розвернувшись, зробив важкого ляпаса хвостом.

Кінчиком він збив з ніг боцмана, одразу намагаючись стрибнути на нього зверху лапами. Але Петренко, як акробат, крутонув сальто, незважаючи на свої розміри. Він зробив кілька стрибків, після чого дракон загубив його зі свого поля зору. Чудовисько крутило головою, поки боцман Петренко, що ховався біля його хвоста, діставав два здоровецькі ножі, закинувши рушницю за спину.

Не довго думаючи, Петренко, кинувся на дракона. Підстрибнувши вгору, він зачепився на його спині ножами, від чого дракон заричав та повернув голову назад. Побачивши на своїй спині боцмана, який тримався за ножі, увігнані в шкіру по рукоять, дракон перекотився на спину, намагаючись розчавити його.

Але Петренко спритно зістрибнув, забувши про ножі. Він зненацька дістав з кишені гранату та жбурнув її на живіт дракона, де вона вибухнула. Дракон на кілька секунд втратив свідомість, припавши животом до землі. Боцман Петренко скористався цим і побіг по його хвосту знову на спину чудовиська. Цього разу він дістав свої ножі з товстої шкіри дракона та, спустившись назад, вдарив ними в хвіст з двох боків. Дракон знову завив громоподібним ревом та з усієї сили жбурнув Петренка у повітря хвостом, неначе великою катапультою.

— Він розіб’ється! — вигукнула Тоня.

Але дивний боцман був готовий до цього, бо він випустив парашут та, діставши знову свою блискавичну гвинтівку, почав стріляти по голові дракона, поціливши в одне око.

— Та ну вас всіх!!! — закричав дракон і великими стрибками побіг у туман.

Боцман приземлився на парашуті серед туману, який вже знову набігав навколо стіни фортеці.

— Шкода, що втік цей зелений пацюк. Я його не встиг розпитати про те, що мене цікавить, — він обтрусив свій костюм і, поставивши гвинтівку на запобіжник, знову закинув її за спину.

— Дозвольте представитися, — лицар Ланселот підійшов разом з Хенгроеном до боцмана. — Я лицар Ланселот, шукаю тут принцесу, яку захопили істоти, що видають себе за піратів.

— А ми Тоня й Тарас, — привіталася дівчинка, а Тарас поважно потиснув боцману руку.

— Ми шукаємо нашого котика Мурчика. Вони, ці дивні пірати, теж його вкрали. Вони проникли до нашого будинку через чарівне дзеркало, — пояснив хлопчик. — А взагалі ми — маленькі чарівники. Живемо в Україні.

— А я — боцман Петренко. Офіцер зоряного крейсера «Сагайдачний». Ці шахраї вкрали в нас Книгу мольфара, першу частину.

— А що це таке? — спитала Тоня.

— Це чарівна книга. Дивно, що ви про неї не чули. Колись давно карпатські мольфари створили її із заклинаннями та різними магічними чарами. Якщо пройти посвяту в мольфари за цією книгою, то можна робити багато чудес, — пояснив боцман і дістав люльку, яку почав набивати тютюном. — Ви не проти?

— Якщо не будете пускати дим на дітей, — відповів Ланселот.

— А я — Шейсі, — відгукнулася собачка.

— А я — кінь короля Артура, Хенгроен, — представився Хен, стукнувши копитом.

— Я бачу сміливих людей, — промовив Петренко. — Та й, здається, нам усім по дорозі. Тим більше, я здогадуюся, для чого їм кіт.

— Для чого? — схвильовано запитав Тарасик.

— Для посвяти в мольфари. Коли промовляється заклинання, то треба тримати в руках єгипетського кота. Без нього не спрацює. А ще є найстрашніше — у кінці книги має бути нескінченне заклинання на дві сторінки. Якщо його вивчити і промовити з котом, то потім вже й кіт непотрібен буде.

— То наш кіт — незвичайний? — здивувалася Тоня.

— Звісно, я так і думав. Бо до чарівників у друзі частіше за все набиваються й інші чарівники, — відповів поважно Тарас, але одразу запитав: — І що з ним буде після цієї посвяти?

— З ним, можливо, нічого такого, а от зі світом... Не впевнений, що світ втримається на ногах. Тим більше, якщо ці «пірати», які крадуть все поспіль, уміють мандрувати часом і простором, — промовив боцман. — Кота треба тримати у руках, тільки якщо він, звісно, єгипетський.

— Не думала, що в нас Мурчик з Єгипту, — сказала Тоня.

— Ну, першу частину вони в нас вкрали. Але для посвяти треба й другу, і з’єднати їх разом в одну. Тільки де б вони її взяли? — боцман подивився на мур замку. — Я так зрозумів, там ваша принцеса, пане Ланселоте?

— Так.

— То чого ж ми чекаємо? Давайте хутчіш! — боцман махнув рукою, і всі рушили за ним.

— Я, загалом, з XXV століття. Там українці облетіли вже всю галактику. У нас є кілька космічних крейсерів.

— А чим там іще займаються? — запитала Тоня. — Окрім обльоту галактики.

— Багато чим. Загалом, люди займаються творчістю. Створюють ріки, гори, малюють веселки після дощу. Майже всі в нас ак чи інакше — чарівники. Мольфарство та чарівництво дуже поширене. А в господарстві все роблять різні роботи, — розповів боцман, поки вони йшли біля муру, шукаючи ворота.

— А чому ви тут без роботів? — запитав Тарасик.

— Роботи не пролазять у машину для переміщень — там місця, як у ліфті. Тому я один. А ви як тут опинилися?

Тарас і Тоня розповіли знову свою історію боцману з майбутнього. Петренко з увагою вислухав їх. Також і Ланселот прислухався до оповідання, припускаючи, що почує і щось нове. Коли розповідь дійшла до чарівного дзеркала, боцман пожвавішав:

— Це такий різновид машин для переміщень. Там можна і в часі рухатись, і в просторі. Дуже зручно, до речі, скажу вам.

— То можна відправитись і в майбутнє? — поцікавився Тарасик.

— Можна, та тільки треба знати куди. А головне — воно вам треба?

— А ви що, не мандруєте? Цікаво ж подивитися, що там буде, — здивувався Тарас.

— Цікавіше в минуле, — відповів боцман. — Особливо на інших планетах. Ось тут, наприклад. У яке століття ми звалилися — досі мені не зрозуміло.

— У якесь чарівне, — посміхнулася Тоня.

— І — їстівне! — додала Шейсі. — Ви ще тут хмари не бачили. Можна кататися на них та їсти їх! Дуже смачно, скажу вам.

— Подивимося, — боцман зняв з плеча рушницю. — Тут взагалі цікавинки скрізь.

Вони підійшли до широких воріт, які були, на диво, відкриті. Петренко запропонував увійти дорослим спочатку, але діти були проти. «Тим більше, що невідомо, хто міг ховатися в тумані, — розсудила Тоня. — Тому краще триматися разом».

— А ти розжени туман, щоб було добре видно, — запропонував Тарасик. — Ти ж можеш.

— Звісно, можу, але краще це зробити в замку. Тоді ми добре побачимо всі будівлі і, можливо, швидше знайдемо принцесу пана лицаря Ланселота та нашого Мурчика, — відповіла дівчинка.

— Дійсно, думка слушна, — згодився Ланселот.

З ним погодився і боцман Петренко. Вони зайшли через ворота, ступаючи по міцній бруківці. Кінь Хенгроен, Ланселот верхи на ньому, а біля них — Петренко та Тоня з Тарасом. Процесію замикала Шейсі, йдучи з гордо піднятою мордочкою та хвостиком.

У замку була тиша. Як і уявляла собі Тоня, всередині було велике подвір’я, що впиралося в головну будівлю на багато поверхів. Коли вони стали посередині порожньої площі, Тоня подмухала магічним вітром. Одразу туман звільнив замок, і вони помітили, що за великою будівлею був другий мур, а над ним вежа, а там якась дівчина.

— Здається, це ваша принцеса, сере Ланселоте? — показав Тарасик рукою на вікно з ґратами.

— Так... — у Ланселота защемило серце.

— Сере Ланселоте, це ви?! — закричала згори дівчина, яку ледь можна було розгледіти.

— Так, міледі! — вигукнув Ланселот і подивився красномовно на боцмана.

— Ну, що тут сказати — давайте, пане лицарю. Ваш час настав, — знизав плечима, посміхнувшись, Петренко.

— Хене, вперед! — вигукнув Ланселот, і Хенгроен легко перестрибнув стіну, заввишки в два людських зрости.

Він зник на тому боці.

— А ми тут поки все роздивимося, — запропонував боцман і показав на двері в будівлю попереду. — Ми, як порядні люди, зайдемо через двері. До речі, мене звуть Василь Вікторович.

— Я вас буду звати — дядько Вася! — відгукнувся Тарасик. — Якщо ви не проти.

— Звісно, ні! Давно хотів мати чарівного племінника! — громоподібним голосом зізнався Василь Вікторович Петренко.

Вони обережно зайшли в будівлю. Одразу за дверима була зала, де хтось тільки-но сидів за столами, як у ресторані, та смачно щось святкував. Навкруги на столах лежала різна їжа, дивні та не дуже фрукти й овочі, смажена риба та келихи з недопитим вином.

— Мабуть, щойно втекли, — сказав боцман. — Давайте піднімемося сходами нагору. Там десь повинен бути прохід до вежі. Якщо Ланселот та принцеса не кричать, значить, у них все йде за планом.

— Дядько Васю, а може, вони у пастці. Принцеса могла ж бути й приманкою? — припустив Тарасик.

— Усе буває, — боцман взяв зі столу великий глечик з вином і зненацька швидким рухом закинув те, що було в ньому, собі до рота — приємне тепло заповнило його шлунок. — О! Це — бомбезно!

— Ходімо швидше. Чую запахи там, — Шейсі для сміливості гавкнула один раз та побігла по сходах нагору.

— Стій, не ходи сама! — Тоня помчала за нею.

— Відчуваю Мурчика! — прокричала Шейсі з коридору нагорі.

— Чекайте на мене! — боцман Петренко застрибнув на стіл, за яким ще недавно сиділи невідомі пірати, а з нього одразу стрибнув на другий поверх, відштовхнувшись угору від великого газового ліхтаря.

Коридор ішов повз двері, що вели до невеличких кімнат по обидва його боки. Деківлька кімнат залишилися відкритими і було видно, що їхні мешканці дуже швидко втікали. Усі речі, постіль та навіть меблі були перекинуті.

— Оце вони мене злякалися, — посміхнувся собі Василь Вікторович, підкручуючи вуса. — Справжні козаки завжди перемагають.

— Ідіть сюди! — у кінці коридора Тоня й Тарас стояли вже на балконі. Боцман, взявши до рук свою блискавичну рушницю, підійшов до них. Балкон охоплював весь другий поверх з протилежного боку будівлі. Тут теж не було нікого, окрім Ланселота, що дерся по мотузці на вежу, з вікна якої за ним схвильовано спостерігала принцеса.

Лицар піднявся майже до вікна і почав розхитувати ґрати, але вони не піддавалися.

— Не чекайте, пане лицарю. Лізьте у вікно! — весело прокричав боцман Петренко.

— Не можу — ґрати не піддаються!

— Ви можете обійти по цегляній кладці на інший бік вежі, — промовила принцеса. — Там, здається, немає ґрат.

— Не треба, пане Ланселоте! — загукав боцман Петренко. — Просто відійдіть убік, а вам, пані принцесо, треба заховатися подалі від вікна.

Тоді Василь Вікторович упевнено прицілився у вікно на вежі.

— Айн, цвай, драй! — боцман натиснув на гачок рушниці, і яскравий промінь пропалив ґрати, зрізавши їх, наче ножем.

— Почекайте кілька хвилин — нехай охолоне, — попередив боцман і звернувся до Тоні і Тараса: — А ми, давайте вже спустимося з цього боку. Треба відшукати хоч когось із піратів.

— Було б добре, бо я не бачу поки що Мурчика і навіть не відчуваю його... — відповів Тарас.

Вони спустилися широкими сходами, що вели з балкону у внутрішній двір. Попереду височіла вежа, яку можна було обійти ліворуч під зовнішньою стіною. За нею виднілася друга вежа, що стояла біля затоки. На першій вежі стирчав лицар Ланселот, який прив’язував до мотузки свою принцесу, збираючись спустити її вниз.

— Я гадаю, друга вежа на узбережжі, — припустив боцман Петренко. — Там, мабуть, корабель піратів.

— То треба поспішати, — відповіла Тоня і поглянула на Шейсі. — Ти відчуваєш когось?

• Так, — кивнула собачка. — Там за вежею люди. І ще щось.

6. Піратський корабель

— Ходімо! — Боцман перезарядив гвинтівку, і вони рушили.

— Сере лицарю, ми до другої вежі — здається, там пірати тікають! — помахав рукою лицарю Тарас.

— Добре, — прокректав згори Ланселот, спускаючи вниз Гвіневру. — Ми вас доженемо.

Компанія хутко кинулася до другої вежі, на великих глухих воротах якої висів важкий замок. Тоня запропонувала якось обійти вежу та пошукати інші двері, та Петренко швидко зрізав замок променем з рушниці й відштовхнув половинку воріт убік:

— Мерсі!

— Я так і думав, що у вас лазерна рушниця, — посміхнувся Тарас, коли вони ступили в морок вежі.

Хоча в другій вежі майже нічого не було видно, але Тоня з Тарасом сміливо рушили одразу за боцманом Петренком, який здавався їм дуже надійним та сильним. А головне — озброєним.

— Звісно, лазерна. Чи, скоріше, променева. Це гіперболоїд професора Гагаріна. Пра-пра-пра-пра-пра-правнука того самого.

— Який у космос полетів? — згадав Тарас.

— Угу, — боцман із сумнівом роздивився навколо. — Це якийсь склад.

І справді, навкруги лежали різні речі, мішки та коробки. Тут був і одяг, не тільки піратська, але і якісь скафандри — мабуть, для мандрів у космосі. Стояли також і бочки, у яких зберігалося вино. А також дивний апарат, схожий на карету, але з кабіною від літака.

— Оце вони на такому й прилетіли, — кивнув на карету боцман. — Тільки гравіцапу з нього зняли.

— Яку гравіцапу? — запитала Тоня.

— Систему гіперпросторової кротової нори. Простіше кажучи, від нас до зірки робиться дірка в просторі, і ми в неї звалюємся. Три хвилини — і ми вже від однієї зірки до іншої добралися, — загадково пояснив боцман.

Він переступив через відкриту валізу, в якій лежали паперові гроші невідомої країни. Пройшовши повз чималий возик, який також схожий на машину прибульців, боцман опинився біля дверей на протилежному боці вежі.

— Теж зачинено, — покрутив він носом. — Вони вже втекли.

— То, може, ми їх ще наздоженемо? — запитав стурбовано Тарас. — Там мій Мурчик.

— Я їх точно наздожену! — гавкнула Шейсі. — Я швидко бігаю.

— Ну спробуємо, — відповів боцман Петренко і попросив всіх відійти трохи назад.

Він включив свою рушницю та випалив отвір у воротах, розміром з двері. Випалений шматок воріт з гуркотом впав, і наші герої побачили дивне видовище.

Так, це було дивно — над спокійним тихим берегом моря в тумані відпливав корабель. Це був залізний військовий корабель з гарматами, але плив він не по воді, а над водою. І на носі корабля, що дивився в бік замку, стояв хтось у великому капелюсі, тримаючи в клітці... Мурчика! Біля злодія був ще один, який вистрілив з пістолета, але промахнувся. Боцман закрив собою Тоню і Тарасика.

— Му-у-урчику! — закричав Тарасик.

Хлопець рвався за ворота:

— Віддайте мого котика, волоцюги!

— Хо-хо! — засміявся пірат. — Повний хід, імбецили! — прокричав він комусь за своєю спиною та вистрілив ще раз.

Боцман вистрілив у відповідь, та відстань була вже велика, і промінь попав у щоглу. Корабель, пришвидшуючись, танув у морському тумані.

— Ні! — Тарас вибіг на берег, де зник дивний летючий корабель. — Стійте! Я вас знайду.

З туману пролунав важкий постріл — снаряд пролетів над їхніми головами та, пробивши верхівку воріт, вибухнув усередині, запаливши там усе. Вежа почала горіти. Діти від несподіванки попадали на землю, а боцман з берега зробив ще один постріл, вглядаючись у туман:

— Ні, вже не дістанем.

— Треба пливти за ними, — поспішив до причалу Тарасик.

Але на причалі було лише два притоплених водою човники. Хлопець у розпачі сів на причалі, дивлячись услід зниклому в тумані піратському кораблю — йому було дуже сумно.

— Тарасе, почекай, — Тоня сіла біля брата.

Позаду догорала вежа. Зненацька з-за вежі, на коні виринув Ланселот. Він їхав не сам — позад нього сиділа прекрасна принцеса Гвіневра.

— Що тут сталося? — він зістрибнув з коня.

— Що сталося — нічого хорошого, — пробуркотів Хенгроен. — Запізнилися ми.

— Вони втекли морем, — пояснив боцман Петренко. — На летючому кораблі. Щось мені це зовсім не подобається.

— Що саме? — запитав Ланселот та представив принцесу своїм друзям.

Дівчина потисла руку боцману:

— Пане боцмане, дякую вам. Без вас моєму лицарю важко було би подолати дракона.

— Але він теж сміливий, — покрутив вуса боцман.

Гвіневра підійшла до Тоні і Тараса, намагаючись заспокоїти його.

— Тарасику, я гадаю, ми їх знайдемо, — сказала принцеса. — Хто живе за морем? І як туди дістатися?

— Це треба запитати в Свинляндії, — відповів боцман, ховаючи рушницю. — Я в них вже був. Там поряд живуть дракони.

— Дракони? — перепитав стурбовано Ланселот.

— Це хороші дракони. Вони дружать зі свинтусами, — заспокоїв Василь Вікторович. — Гадаю, вони знають, як добратися до іншого берега моря. До речі, там живуть люди. Правда, їх не багато.

— То може, це вони? — запитала Тоня. — Це і є пірати?

— Ні, пірати прийшли з іншого місця, — відповів боцман. — Але я так зрозумів, що Книгою мольфара вони вже користуються. Кораблі по небу просто так не літають.

— І що робити? — запитав Ланселот.

— Зупинити їх, — боцман розмірковував.

— Як?! — з розпачем промовив Тарас. — На чому ми їх наздоженемо?

— Я думаю, треба їхати в Свинляндію, — запропонував боцман. — Вони знають, як перепливти море. Та й допомогти їхній король обіцяв.

— І нам теж, його синочок, — нагадала Тоня. — Це гарна ідея.

— То треба поспішати, — схопився Тарасик, скочивши на ноги.

А потім він подивився на Ланселота та його прекрасну принцесу:

— А ви, мабуть, тепер додому?

— Взагалі-то нам треба, нас чекає король Артур... — промовив Ланселот, поглянувши на Гвіневру.

— Але діти потребують нашої допомоги, — відповіла принцеса. — Тим більше, де ще знайдеться такий могутній залізний кінь?

— Це лати, — пояснив Хенгроен. — Завжди ви в щось уплутуєтеся.

— Мені не дуже хочеться повертатися до свого королівства, — промовила принцеса, дивлячись на Ланселота.

Вона взяла лицаря за руку, і від цього жесту в нього знову забилося серце:

— Тому я б хотіла ще якийсь час побути тут разом, а ти, сер лицарю?

— Насправді, я також, — відповів Ланселот. — І якщо це мандрівка ненадовго, то...

— Я би поїхав додому... — пробубнів Хен, якому вже на початку набридли пригоди.

Але він був добрий кінь, тому лише зітхнув:

— Та що з вами зробиш?

— От і добре, — промовив боцман Петренко. — Знайдемо котика, заберемо книгу, та по домівках.

І вони вирішили їхати на хмаринці в Свинляндію. Це лише дві великі зупинки від піратської фортеці.

Йти до пагорба було години півтори, а тому Петренко запропонував трохи перекусити в палаці, де залишився накритий стіл.

— Бо на голодний шлунок їхати до вечора я не згоден, — пояснив він, рішуче прямуючи до застілля.

— Але ми змарнуємо час, — заперечив Тарасик.

— Не так вже й багато. Значно більше часу ми втратимо, коли будемо в гостях у Свинляндії, — пояснив боцман.

— Чому? — запитала Тоня.

— Бо там нескінченне свято, — відмахнувся Петренко.

— А, я пам’ятаю. Свинтус нам розказував, що там у його батька ювілей, — згадала Тоня. — То може, ми там перекусимо?

— Це години через три. А я хочу перекусити зараз, — відповів Василь Вікторович.

Інші нічого не змогли заперечити. Тому всі рушили до зали, з накритими столами. Їжі було багато: стояли бочечки з вином та пивом, смачні м’ясні та рибні страви, які загалом нагадували домашні. Правда, тут були й дивні доволі страви. Наприклад, маленькі кавунчики, розміром з яблуко, але дуже солодкі. Або дуже довгі та вузькі морквинки, які пахли смаженою ковбасою. А сирів на будь-який смак було просто не злічити..

Тарас знайшов прохолодне молочко в пляшечці та пиріжки з варенням. Тоня вирішила перепробувати всі фрукти на столі. Ланселот та Петренко почали з окістю та келихів з вином.

За столом почалася невелика розмова. Усіх найбільше цікавила історія котика Мурчика, який з’явився в сім’ї Тараса і Тоні, а потім був загадково викрадений. Тому діти розповіли про себе та своє життя. Те, що в ХХІ столітті в Україні живуть родини чарівників, дуже зацікавило співрозмовників.

— А дідусь із бабусею ваші теж є чарівники? — запитала Гвіневра, яка не могла відірвати очей від свого рятівника Ланселота.

— Так, — відповів Тарасик. — Тільки вони живуть у Карпатах. Мого дідуся так і називають — Карпатський Дідусь. Він п’ятдесят років тому зупинив свій вік та має вигляд, неначе досі молодий. Тільки борода у нього вже до грудей. А ще він — відомий силач. І п’є тільки карпатську цілющу воду. Ми до нього їздимо влітку.

— А бабуся? — запитала принцеса.

— Вони трохи посварилися між собою. Тому бабуся іноді живе в Скандинавії. У скелях Валькірій. Це такі войовничі жінки, теж чарівниці.

— О, я пам’ятаю, — згадала Гвіневра. — У нас про них є пісні. Як дивно, певні речі з часом змінюються, а певні — ні.

— А у вас, пане Петренко, є чарівники? — запитала Гвіневра, яка від тривалої самотності та переживань за певний час дуже кортіла поговорити.

— Аякже, — боцман закинув до рота другий келих вина. — От моя жінка, наприклад. Вона ціла відьма-академік! Щоправда, в космосі не любить літати.

— А чому?

— Каже — у неї вдома справ багато. Наприклад, Вітю виховувати. Це мій любий синочок, — боцман погладив вуса та одразу проковтнув півкелиха вина.

Але Тоню більше цікавило інше питання:

— Василю Вікторовичу, а розкажіть, будь ласка, що то за Книга мольфара?

— А, я розумію, — покивав боцман, розрізаючи смажені ковбаски на тарілці. — Зараз скуштую та продовжу, — він проковтнув кілька шматків та почав розповідь. — Колись давно в горах Карпатах жили мольфари — могутні чарівники. Ну, як давно — років триста тому, а може… й не знаю. Може, досі живуть. Отож, так сталося, що в них створилася своя потужна магія, але вони вирішили нею ні з ким, окрім своїх сімей, не ділитися.

— Дуже сильна? — перепитав зацікавлено Тарасик. — Можуть гори зрушити?

— І гори, і небо. Тільки б сил було вдосталь. Але трапилося таке, що ставши сильними, більшість мольфарів вибрали планету, на якій магія потужніше працює, — пояснив боцман, — і переселилися туди. Та перед тим, як переїхати, записали вони всі свої секрети та коди в книгу, а книгу заховали. І тільки найповажніші чарівники знали, де вона...

— Нарешті я зрозумів, — промовив Тарасик. — Тепер мені все зрозуміло...

— Не перебивай! — зробила нетерпляче зауваження Тоня і звернулася до боцмана: — Продовжуйте, будь ласка, пане Василю Вікторовичу.

— Ну от. Книга зберігалася багато століть, поки не потрапила у XXV століття. Ми заховали її на нашому зоряному крейсері, який мандрував між галактиками понад двадцять років. Як раптом у нас її викрали.

— Хто викрав? — запитав Ланселот.

— От ці діячі, я так вважаю, — кивнув у бік моря Петренко. — Де вони взялися — ніхто не знає. Але ходять чутки, що це хтось з учнів мольфарів втік у XX столітті та створив банду неуків, яка тепер тероризує нормальних чарівників та зореплавців.

— Оце так! — здивувався Тарас. — Книга дуже сильна?

— Так.

— А кіт навіщо їм?

— Більшість заклинань без єгипетського кота не працює, — пояснив боцман. — Я сам трохи чарівник, тому мене й відправили її знайти. Ці пірати користуються якимись порталами, про які ми ще дуже мало знаємо. Крейсер «Сагайдачний» чекає біля сузір’я Сиріуса, коли я дам точну доповідь, що Книга мольфара в мене. Тоді він тут з’явиться. І будемо її зберігати від поганих рук ще кілька століть. Особливо від Землі, де залишилася колиска людства.

— А що, люди вже не живуть на Землі? — запитала Тоня, копирсаючись виделкою в тарілці.

— Чого не живуть — живуть. А ще — заселили півгалактики. Ну це сталося в ХХІІ столітті, коли винайшли засіб для надсвітових мандрів.

— Вау! — вигукнув Тарасик. — Клас. А візьмете мене покататися на свій корабель?

— Чом би й ні, — відповів боцман Петренко. — Якщо батьки відпустять.

— Не раніше літніх канікул, — заперечила Тоня, як більш доросла та розсудлива.

— Я теж раніше і не збирався! — обурливо відповів Тарас.

Боцман Петренко, побачивши, що вина майже не залишилося, запропонував уже рухатися до Свинляндії. Для цього треба було йти до пасажирського пагорба, де зупиняються хмаринки, та дочекатися своєї. Усі згодилися, крім коня. Хенгроен із сумнівом поставився до перспективи залізти на хмару.

— Я важу, як три нормальних коня. Я її просто продавлю, — пробубнів він собі під ніс.

— Ти ж навіть не пробував, Хене, — заперечив Ланселот. — Застрибнемо разом. Як провалишся, то почекаєш нас біля замку, наприклад.

— Справді, Хене. Усе треба спочатку спробувати, — мовила принцеса.

Вона погладила долонею його блискучу гриву, під якою на шиї були металеві пластини:

— А головне — треба вірити в найкраще!

— У п’ятдесят років найкращого не так вже й багато для коня, — відповів Хенгроен, але погодився спробувати. — Тільки сам я тут не залишусь. У всякому разі, буду бігти за хмарою.

Весела та різношерста компанія рушила до пагорба, де причалювали солодкі хмари. Дорогою боцман розповів, що він уже тут політав на хмарах за декілька днів, що мандрує цією дивною планетою. Він сказав, що треба летіти на північних хмарах — тих, які летять уздовж берега моря на північ. Тоді на їхньому шляху буде Свинляндія.

— А що на півдні? — запитала Шейсі.

— Там пустельники живуть, — відповів боцман.

— А хто це? Розкажете? — попросила пояснити Тоня.

— Я їх зблизька не бачив. Залетів туди кілька днів тому. Схожі на якихось ведмедиків, тільки дуже маленькі. Місцеві називають їх «зумба».

— А вони розмовляють?

— Так, але спілкуватися не люблять. Живуть у пустельних скелях, — пояснив боцман. — Ці зумба жили там завжди, а потім почалося переселення всіх людей і тварин, як мені пояснив головний Свинтус. Ну і вони не дуже люблять різних інших «туристів». Хоча й не нападають ні на кого.

— А за морем — люди? — спитав Тарас.

— Так, є певна кількість людей — щось середнє між чарівниками та звичайними людьми. У них є одна особливість, — сказав боцман, — вони вміють керувати своїми сновидіннями.

— Ого! — здивувався Тарасик. — Ми не дуже таке вміємо.

— Вважається, що якщо перед смертю скерувати себе кудись уві сні, то ти там потім і опинишся. Ось вони й опиняються тут. Правда, їм все байдуже, — пояснив Петренко. — Вони, коли переселяються після вмирання, то все одно неначе сплять. Це мені в Драконії розказали. Але є там якась таємниця.

7. Майя-Марія

Так вони і дійшли майже до пагорба. На той час тихий вітер зі східних лісів практично розвіяв туман. Виявилося, що під пагорбом росте кілька дерев і одне з них доволі могутнє. Ланселот запропонував розміститися під ним та почекати, поки припливе північна хмара.

— Звідси піднятися на пагорб кілька хвилин, — пояснив лицар. — А так в тіні дерева ми відпочинемо.

— Мені подобається, — відповіла з посмішкою принцеса.

Вона підібгала довгу сукню, вишиту позолотою, та сіла на траву.

— Бу! Ну що — злякалися?! — зненацька хтось вигукнув згори дитячим голосом, але з такою силою, шо Хенгроен навіть відступив на кілька кроків.

Між гілок з’явилася голова — на дереві догори ногами висіла дівчинка семи років, з пташиним пір’ям у косах та хитрими очками.

— Що ви робите в моїх володіннях? — спитала вона, поки всі інші очманіло дивилися на неї.

Маленька дівчинка догори ногами на дереві виглядала не менш чудернацько, ніж дракон у замку та летючий корабель.

— Ми розшукуємо нашого друга, — першою відповіла Тоня.

— Мого молодшого брата! — одразу озвався Тарас. — Це дуже розумний і гарний котик.

— Зрозуміло, — дівчинка звалилася в траву зненацька, від чого Хенгроен зробив ще два кроки назад.

Вона перекотилася кілька разів у траві та стала на ноги. Зовні дівчинка була схожа на індіанку: у розшитій різнокольоровими стрічками сіро-блакитній сукні, з прикрашеною двома пір’їнами стрічкою із зелених та червоних ниток на голові. Ну справжня індіанка.

— Я Майя-Марія. Коротко — Майя. Донька Вождя, — представилася вона.

— Якого Вождя? — перепитав боцман Петренко, роздивляючись навколо.

Крім кількох дерев та пагорба, більше не було ні домівки, ні чогось іншого. Дівчинка, як стало зрозуміло, опинилася тут сама.

— Великого Вождя. Вічного Індіанця! Що живе з дружиною на індіанську острові. — велично промовила Майя. А потім зненацька розплакалася.

Гвіневра підійшла до неї та обняла, щоб заспокоїти. Та Майя швидко прибрала сльози.

— От я їх і шукаю, — пояснила вона. — Справа в тому, що нещодавно з’явилися тут дивні пірати. І в них є велика фортеця на острові. Правда, раніше це була наша фортеця. І мої батьки десь там у ній.

— Вони їх захопили? — запитала Тоня.

— Не зовсім, — відповіла Майя. — Спочатку в нас з’явився їхній ватажок. Він був дуже чемний, з великим красивим капелюхом, в гарній одежі та зі здоровенною чорною бородою, — вона показала в бік моря. — В нас він зупинився на один день. Розповів, що шукає місце, де оселитися. Розповів, що приїхав з далеких країв. Мої батьки запропонували йому переночувати. Та зранку він щось підсипав їм у їжу, і вони заснули.

— Сумна історія, — промовив Хенгроен. — Але вони живі?

— Так, тільки сплять, — кивнула головою Майя-Марія. — Я змогла заховатися в одній з веж. Тоді цей пірат викликав корабель — справжній піратський. У нас на морі раніше не було такого — він літав над водою, немов повітряна куля.

— Ми сьогодні бачили цей корабель, — додав Тарас, — там, у фортеці біля моря, — він показав рукою. — Правда, вони втекли.

— Я думаю, до мого острова. Там вони зараз і живуть, — пояснила Майя.

Вона засунула руку за спину, де в неї був невеликий рюкзачок. З нього вона навпомацки дістала аркуш паперу та фотоапарат. Фотоапарат був дивний: до звичайного об’єктива знизу в нього була прилаштована коробочка. Тоня й Тарас ніколи не бачили таких фотоапаратів, тільки боцман Петренко згадав: це був полароїд — він друкував на папері фото одразу після того, як щось фотографував. І ці фото виповзали з тої коробочки внизу.

Виявилося, що в Майї в руці не папір, а невеличка карта.

— Ось дивіться, — вона показала на карті: доволі далеко від узбережжя був той острів, — вони тут. Мені пощастило, що це було ввечері, і я непомітно відпливла на човнику під вітрилом — добре, що вітер ніс туман до берега. Я пливла майже цілий день, а потім опинилася тут.

— А твої батьки? — спитала Тоня. — Великий Вождь і його дружина?

— Її звати Скво, — підказала Майя.

— Так, Скво.

— Вони заховали їх в одній з веж — там є кімната, у якій вони сплять, а може вже й ні, — відповіла Майя. — Швидше за все, сплять, я думаю. Бо мій тато, великий вождь, він ще був і великий чарівник у індіанців.

— А де всі інші індіанці? — спитав Ланселот.

— Як де? — здивовано подивилася на лицаря Майя. — На іншій планеті. Ми ж сюди перебралися через зоряну доріжку.

— Їх треба врятувати, — промовив Тарас. — Мабуть, там і Мурчик.

— І Книга мольфара, — погодився боцман Петренко.

— От я і збиралася їх врятувати, — пояснила Майя. — Хотіла поїхати в Драконію, щоб залучити добрих драконів до цієї таємної операції.

— Якщо вони зголосяться, — сказав Петренко. — Дракони живуть своїм життям.

— У мене є одна чарівна річ, навіть якщо вони не будуть згодні допомогти. Ось ця штука, — Майя показала на фотоапарат. — Він може фотографувати, а потім створювати живих істот чи предмети з фотографії.

— Як це? — здивувався Ланселот.

— Та ось так, — Майя відійшла трохи від дерева, на якому кілька хвилин назад висіла догори ногами. — Дивіться!

Дівчинка-індіанка поцілила фотооб’єктивом та натисла на кнопку. Клац — і з коробочки виповзла свіжа картка. Майя показала на ній дерево, а потім, притиснувши пальця до фото, потягнула дерево зі знімка, неначе відкинувши його у повітря. І дійсно сталося диво — там, де в повітрі зупинився палець, на відстані кроків десяти з’явилося точно таке дерево.

— Ось так.

— Ого! — Тарас підійшов до Майї. — А де ти його взяла?

— Це моїх батьків. З їхнього запасу магічних речей, — відповіла Майя. — У замку в бібліотеці сто, а то й більше коробок, а в кожній по тридцять карток. Я можу створити цілу армію драконів — тільки б одного сфотографувати, а потім добратися до бібліотеки.

— Я б на дозвіллі надрукував сто бочок із золотом, — запропонував Хенгроен. Ланселот здивовано подивився на свого коня, але той зробив вигляд, наче він нічого не казав.

— То до острова довго пливти? Якщо корабель під вітрилами? — запитав боцман.

— Думаю, десь півдня, — відповіла Майя.

— Нам теж треба знайти цих піратів, — промовив Тарасик. — Мій Мурчик у них, а крім того Василь Вікторович шукає дуже важливу і секретну книгу, яку вони поцупили.

— Книгу мольфара — найбільшу чарівну книгу Землі та галактики, — поважно пояснив боцман Петренко.

— Зрозуміло. А я — супербіонічна дитина, — Майя посміхнулася вперше за час несподіваної зустрічі. — То нам по дорозі?

— Так, — згодився Ланселот. — Правда, я не дуже хотів би, щоб моя люба принцеса Гвіневра рушила з нами у мандрівку. Може, пані принцесо, ви залишитеся у безпечному місці? Наприклад, у Свинляндії, про яку тут так багато розповідали.

— Я хотіла би бути корисною нашому товариству. І мені буде соромно та незручно, якщо ви всі підете рятувати Мурчика, батьків Майї та Книгу мольфара, а я — залишуся. Я вмію швидко їздити верхи та можу, якщо треба, і покликати на допомогу.

— А от допомога нам знадобиться, — згодився боцман Петренко. — Я, звісно, та сер Ланселот сильні та мужні, але ми не знаємо скільки загалом на острові піратів та як вони озброєні. Тому спочатку все ж таки треба відвідати Свинляндію та Драконію, щоб забезпечити нам допомогу їхніх мешканців.

— От і добре, — просяяла Майя. — Бо мені все одно треба магічне фото дракона. А ще я добре знаю маршрути хмар та, якщо треба, можу їх зупиняти, — вона підвелася на ноги. — То ми йдемо?

І всі рушили до пагорба.

— Мене називають супербіонічною дитиною, — дорогою почала розповідати Майя-Марія, — тому що я народилася з супербіонічними здібностями.

— Супербіонічними — це якими? — поцікавився Тарасик.

— Ну наприклад, у мене очі як рентген — усе просвічують. Я можу побачити, що лежить у кишенях або що заховане в шафі.

— Корисна річ, — зненацька зацікавився кінь Ланселота.

— А ще я дуже сильна. Ось дивіться, — Майя підійшла до Ланселота, що йшов поряд із конем, та просто підняла його одною рукою. — Отаке.

— Ого! — більше за всіх здивувався боцман Петренко. — То ти ж могла однією рукою розкидати всіх піратів?

— Могла, але ж вони озброєні, — знизала плечима Майя. — А от мій тато ще сильніший, а мама — дуже-дуже гарна. Вона така, як весняні квіти.

— Ти нас ще з ними познайомиш, — пообіцяла Гвіневра. — А де вони зараз на острові?

— У східній вежі. Там кімната з ліжком та вікнами на чотири сторони, — сумно промовила Майя. — Вони як заснули вночі, то й сплять відтоді.

— Зрозуміло, — Гвіневра, якій дівчинка дуже сподобалася, знову її пригорнула до себе. — Ми їх обов’язково врятуємо.

— Це тільки питання часу та зовнішньої допомоги, — промовив боцман Петренко.

Вони вже були на пагорбі. Хмари пливли по небу одна за іншою, але ще були далеко від наших героїв. Майя зголосилася вказати на ту, яка летить до Свинляндії. З її слів, у Свинляндію дуже жвавий небесний маршрут, бо всі свинтуси щирі та гостинні, ще й самі полюбляють мандрувати. У них шість причальних пагорбів для хмар з різних частин світу.

Поки вони чекали хмару, Тарас і Тоня поділилися своєю історією. Майя-Марія уважно їх вислухала.

— Я теж мрію мати котика чи папужку. Іноді, якщо ми не їздимо в гості в Драконію, чи до свинтусів, буває і сумно. Правда, в мене був один дракончик-друг. Хотілося б його знайти — щось він полетів за море ще на початку осені, але поки не повернувся.

— А зима тут буває? — запитала Шейсі. — І яка вона?

— Узимку йдуть дощі та вітри з півночі. Але не дуже холодно, — відповіла Майя.

— Це добре, бо я не люблю холодів та морозу, — зраділа собачка.

— Шейсі, чи не збираєшся ти залишитися тут до зими? — здивовано перепитала Тоня. — Я думаю, ми впораємося набагато швидше. Таж нас і батьки будуть шукати.

— Ні, що ти. Це я на майбутнє, — запевнила собачка. — Може, у гості приїдемо.

— Було б непогано, — зраділа Майя. — Я вам влаштувала б екскурсію. Тут є багато цікавого. Наприклад, є місця, де дощ капає в небо. Або країна велетенських квітів — там маленькі ельфи живуть.

— Ельфи? — зацікавилася Тоня.

— Так, вони на зріст десь такі, як я, навіть менші — зате літають і живуть у великих квітах. Це так здорово. Щоправда, туди навіть на драконі летіти цілий день.

— Де ж вони всі тут з’явились?

— Це дуже давня історія. Наскільки я знаю, колись давно чарівники створили це місце для того, щоб зберігати різних чарівних та казкових істот, які жили в людських думках. Кажуть, у давні часи кого тут тільки не було. Але потім дехто з них поселився на інших планетах, — відповіла Майя. — Мій друг, дідусь Во, більше б розповів.

— Хм. Усі щось різне розповідають, — хмикнув Тарас.

Хмара до Свинляндії вже була на підході. Майя, побачивши її, запропонувала одразу зупинити. Супербіонічна дитина просто схопила мандрівну хмару за край та міцно вперлася ногами в схил пагорба:

— Я тримаю — залазьте!

Друзів не треба було чекати. Усі зійшли на хмарину, навіть Гвіневра грайливо стрибнула, притримуючись за руку Ланселота. Василь Вікторович, розгладивши свої вуса, застрибнув, відштовхнувшись лише однією ногою. І звісно ж, Шейсі одразу розповіла всім, що хмара карамельна, узявшись відривати шматки та гризти їх. Кінь з обережністю вліз на хмару — та вона під ним навіть не похитнулася.

— Шейсі, треба спочатку пообідати, а потім солодке! — насварила собачку Тоня. — Живіт буде боліти.

— І попа заклеїться, — додав жартома Тарасик.

— І що ми будемо їсти крім хмари, коли в нас нічого більше нема? — запитала іронічно собачка.

— Ну чому нема? — боцман заліз у свій рюкзак, який висів на спині. — Є біологічні сардельки, українські вареники вічного зберігання. А ще копчені ковбаски, що я прихопив у замку. А тут у мене...

— Я теж дещо прихопив, — визнав Ланселот, поплескавши по своїй сумці.

Але більшість не були голодні. Поїла трохи тільки Майя, і Тоня змусила Шейсі з’їсти одну ковбаску перед тим, як гризти хмарну карамель.

Їхати було довго, тому наші мандрівники просто розляглися на хмарині. Виявилося, що хмарний туман можна було стиснути та викачати долонями, внаслідок чого він ставав схожим на ватні подушечки. Боцман Петренко викачав собі здоровецьку подушку. Для Шейсі Тоня зробила зручне кубельце, а Ланселот викачав з туману для принцеси Гвіневри велике привабливе ліжко. Принцесі воно дуже сподобалось. Правда, сам Ланселот відмовився лягти, збираючись пильнувати. Хенгроен теж влаштувався серед туману, склавши передні ноги та примостивши на них голову.

Розмови поступово затихли — Тоня з Тарасом незабаром поснули після великої кількості пригод за день. Майя, підтвердивши, що в цієї хмари Свинляндія — кінцева зупинка, теж вмостилася відпочивати. Спочатку Тарасику було важко заснути — він весь час думав про свого Мурчика, продовжуючи за нього хвилюватися, але Тоня змогла знайти ніжні та переконливі слова, щоб його заспокоїти.

8. Свинляндія

Мандрівники прокинулися від іржання Хенгроена. Майя навіть підскочила, та так високо, що спочатку всі злякалися, що вона злетить із хмари вниз і розіб’ється. Петренко відкрив очі та сів, побачивши, що кінь, дивлячись вперед, підійшов майже до переднього краю солодкої хмари.

Десь попереду, вже низько над горизонтом, висіло сонне сонечко цієї планети. Від його променів, так само сонних, віддзеркалювалися тисячі маленьких озер, між якими бігали яскраві вогники, і навколо — ніжна глибока травичка. Де-не-де були невисокі дерева, біля яких можна було помітити мальовничі цегляні будиночки з червоними дахами. Так — це була Свинляндія. Місце де жили чарівні свинки-свинтуси. Хмарка наближалася до казкової і дивної країни, яка, за словами Майї, була ще й дуже гостинною. Поросяток з такої відстані ще не було видно, та Майя-Марія показала рукою на шість пагорбів попереду. Це була станція для хмар, які зупинялися тут.

— Хмара зупиняється біля пагорба, поки вітер не зміниться на зворотний. Тому, як бачите, там вже приліпилося три хмари. Наша — четверта, — пояснила вона, вказуючи на зелені пагорби, круглі, як пісочні пасочки в дитячому садку. — А коли прилетять ще дві, вітер почне змінюватись.

— Який чудернацький спосіб мандрувати, — промовив Ланселот.

— Мені подобається, — сказала Гвіневра, розчісуючи гребінцем свої густі коси. — Мені б теж хотілося тут здійснити невелику мандрівку.

— А як же весілля? — запитав із сумнівом Ланселот, який уже не був радий повертати принцесу додому, де він назавжди б її втратив.

— А може, весілля ще почекає? — посміхнулася собі Гвіневра, подивившись на лицаря.

— Я обіцяв королю, — відповів стиха Ланселот. — І тому...

— А якщо я зніму з тебе цю обіцянку? — запропонувала Гвіневра.

— Як? — схвильовано запитав Ланселот.

— Давай поговоримо про це, коли врятуємо Мурчика та батьків Майї-Марії, — посмішка Гвіневри зігріла дівчинку.

— Вже недовго до пагорбів, — Тоня підсіла до принцеси. — Пані Гвіневро, чи не могли б ви й мені допомогти з моїми довгими косами?

— Залюбки, — принцеса запропонувала Тоні заплести її коси на королівський манер.

Незабаром вже можна було роздивитися Свинляндію краще. Озера, зовсім маленькі, в кілька десятків метрів довжиною, виглядали напрочуд прозорими. Здебільшого біля них або в них купалися та просто лежали поросятка, вдягнені в купальні костюмчики. Біля деяких озерець були невеличкі трамплінчики для стрибків у воду. Свинтусів можна було помітити також навколо будиночків: хтось порався в квітниках та городах, хтось, мабуть діти, грався серед високої трави та дерев, гойдався на гойдалках.

Доволі дивно було споглядати таку поросячу ідилію. Найбільше здивувалася Шейсі:

— Коли я була в селі у твого дідуся, Тоню, то там поросятка жили в значно гірших умовах, — промовила вона.

— Якби поросятка в дідусевому селі вміли розмовляти, — зітхнула Тоня, — то вони, мабуть, пояснили б, як їм хочеться прожити своє життя.

— От, наприклад, я, — Шейсі замислено підвела голову. — У мене теж є побажання. Скажімо, не виганяти мене на вулицю у туалет, коли там холодно. Просто зробіть мені великий гарний собачий туалет, як у людей. А ще — хотілося б хоча раз на тиждень їсти морозиво. Ви ж їсте його? І не раз на тиждень.

— Моя мила собачко, — Тоня обняла свою Шейсі. — Звісно, ти теж заслуговуєш на морозиво. Пробач, що я сама не дійшла цієї думки.

— Я теж не проти морозива, — повідомив Хенгроен. — Тим більше, що в нашому королівстві його нема.

— Бо морозиво винайдуть пізніше, — пояснив Тарас. — Але якщо ви та сер Ланселот і пані принцеса завітаєте до нас, ми обов’язково вас почастуємо.

— Дякуємо, хлопче, — посміхнулася Гвіневра. — Може, якось і випаже нагода.

— Король нам цього не пробачить, — похмуро промовив Ланселот, та леді Гвіневра взяла його за руку і пригорнулася до могутнього лицаря:

— Усе буде добре. Я обіцяю.

А внизу, серед озер Свинляндії, їх уже помітили. Хтось голосно вітався, розмахуючи ручками з ритицями замість пальців. Хтось пританцьовував, як пояснила Майя, вітальний танець.

Поросятка були дуже привітні, і вони побігли до пагорбів, де мала причалити хмара. Компанія виявилася чималенька, було навіть кілька свинтусів-начальників — у костюмах з краватками. А один прийшов зустріти гостей з портфелем, прикрашеним вишитими квітами.

Коли наші мандрівники спустилися з хмари, поросятка галасливо їх привітали, але наперед вийшов великий свинтус із портфелем, який назвався:

— Я — головний міністр Свинляндії. Дуже раді бачити так багато гостей на нашому святі з нагоди Дня народження нашого короля Свинтуса Тринадцятого Геніального! Звідки прибули ви в наші краї? — спитав він, спритно орудуючи ратицями у відкритому портфелі.

— Ми з Землі, це планета, — пояснила Тоня. — Я — молода чарівниця Тоня, це мій братик — маленький чарівник Тарасик.

— Я не маленький, — пробурчав Тарас.

— Ми живемо в місті Маленькі Дубочки, — додала дівчинка.

— О — дубочки! Ми дуже любимо смачні жолуді, — просяяв міністр та видав Тоні й Тарасику з портфеля дві медалі. — Це ювілейні медалі для всіх гостей! — він начепив їх на діей, а потім він звернувся до інших. — З ким я маю честь?

— Сер Ланселот та мій кінь Хенгроен, — нахилив голову лицар.

— Взагалі-то, я — кінь короля Артура, — додав Хен, скоса поглянувши на лицаря. — Але тут займаюся справами з Ланселотом.

— Ми врятували від піратів нашу принцесу Гвіневру, — продовжив Ланселот, наче не чуючи свого коня.

— Це я, — привіталася принцеса.

Боцман Петренко та Майя-Марія теж представилися.

— Нам приємно вас бачити у нас, — повідомив міністр-поросятко. — Тому запрошуємо вас до святкового палацу короля Свинтуса, де й відбувається святкування, — і міністр показав на великий будинок біля підніжжя пагорба.

Будинок був лише два поверхи заввишки, але широкий та довгий, мабуть, як велике футбольне поле. У черепичному даху через рівні проміжки були великі вікна, які відблискували у вечірньому сонці цієї дивної, казкової планети.

Наші мандрівники із задоволенням прийняли запрошення та рушили до палацу. З гори вони швидко спустилися у супроводі веселого натовпу поросяток. По дорозі, роздивляючись як веселяться та розважаються маленькі та великі свинтуси, Тоня й Тарас зрозуміли, що життя в Свинляндії зовсім безхмарне. Судячи з гостинності місцевих жителів, вони почували себе в повній безпеці та не переймалися якимись піратами. Боцман запропонував спочатку відвідати та привітати короля Свинляндії, а потім вже звернутися до міністра по допомогу. Ланселот та Гвіневра пристали на це, зважаючи на правила етикету.

Палац Свинтуса Тринадцятого виявився величезним. Коли вони зайшли у першу залу, їх чекало кілька поросяток-дівчаток у… купальних костюмах.

— Добрий вечір. Раді вітати вас на купальній вечірці нашого великого короля Свинтуса Тринадцятого! — вигукнула одна з них у червоному купальнику.

— Купальна вечірка? — здивовано перепитала Тоня та переглянулася з Тарасиком.

— Круто! — вигукнув хлопчик.

— Так, ви запрошені в купальний палац нашого Великого та Геніального! — відповіла свинка. — Але вхід тільки в купальних костюмах. Не хвилюйтеся, у нас є всі розміри.

— І на мене? — запитала Шейсі, якій дуже вже кортіло заглянути на королівську купальну вечірку.

Вона навіть почала від очікуваного задоволення крутити хвостиком.

— Так, напевно, — відповіла свинка. — Мене звати Сюся. Я — головний розпорядник купального палацу.

— І на мене? — з недовірою запитав, розглядаючи велику двоповерхову залу кінь Ланселота.

Зала представляла собою простору кімнату з вікнами по краях та стіною, у якій були двері — багато дверей. Як пояснила Сюся, це кімнати для перевдягання та зберігання речей.

Хенгроена провели в найбільші двері, заввишки до стелі, через які зазвичай проводили гостей з Драконії. Кожного гостя провели в окремі двері, за якими було кілька кімнат з”єднаних коридором, а в кінці — вже останні двері, відкривши які, Тоня опинилася неначе на тропічному острові.

Величезна зала з невеличкими, штучно зробленими басейнами, річечками, водоспадами та пальмами — це було схоже на дивовижний аквапарк. Тут лунала весела музика, сміх та розмови гостей, які трохи губилися серед райських островів та лагун. Тоня побачила величезного крабо-восьминога з головою людини, якого звали Зорберг. Була тут дуже приваблива жінка в синьому спортивному купальному костюмі і в неї замість двох очей було одне велике око, а також загострені вушка, як у ельфа.

Два дракони, теж невідомим чином вдягнені у величезні купальні костюми, жваво спілкувалися зі свинтусом у рожевих плавках та великих темних окулярах. Виявилося, що це міністр закордонних справ Свинляндії.

— А ось і я! — позаду з інших дверей виник боцман Петренко у смугастому купальному костюмі. Слідом за ним — Тарасик у синіх плавках. Шейсі, у чудовому костюмчику, вишитому бісером, вже давно крутилася біля ніг. Майя-Марія вдягла чудовий купальний костюмчик з тигровим малюнком.

Останніми з’явилися Ланселот та Гвіневра. Лицар був у звичайних темних плавках. Звісно, непросто було відволіктися від споглядання такого могутнього тіла, на боцмана, гладкого з усіх боків. Та коли з’явилася принцеса в пречудовому червоному бікіні, стало зрозуміло, що це найвродливіша жінка на світі. Її золотаві коси, зібрані за плечима, підкреслювали королівську красу.

— Як тут чудово! — промовила вона.

— Які ви чудові, принцесо! — вихопилося у Ланселота.

— Який кошмар! — з-за пальми, обережно ступаючи, вийшов Хенгроен.

Він незадоволено покрутив носом та переступив через невелику протоку з прозорою водою, по якій саме проплив у гумовому крузі свинтус, що реготав від задоволення.

— Не дуже я люблю таке, — кінь був вдягнутий у купальний костюм сірого кольору з намальованими червоними яблуками на ньому.

— Так, ну й де тут іменинник? — запитав сам себе боцман, чухаючи одночасно живота та потилицю. — Де тут поздоровляють?

— Привіт, друзі! — зненацька з-під водоспаду з одного з басейнів випірнуло поросятко, яке видалося Тоні та Тарасику знайомим.

Так — це був Свинтус П’ятнадцятий, принц Свинляндії.

— О, привіт! — Тоня і Тарасик зраділи йому, як старому другу, та познайомили з ним всіх інших зі своєї компанії.

— Як ви добралися? Пропоную переміститися до мого басейну, де я зараз замовив багато смачненького. Різні смаколики — тістечка, лимонад, морозиво.

— А чи нема у вас вівса? — покривився Хенгроен.

— У Свинляндії є все! Ми дуже багате королівство! — запевнило поросятко. — Гайда зі мною!

Принц стрибнув у великий басейн поряд, з якого тільки-но виліз. Тоня першою ступила за ним, а Шейсі стрибнула у ванночку з джакузі поряд. Водичка тут була тепла та приємна, неначе парне молоко.

Складніше було коню Ланселота, який з обережністю всівся в дальньому кутку басейну. Та однаково він зайняв майже третину всього місця.

— Взагалі-то ми шукаємо допомоги, — пояснила Тоня.

— Так, здогадуюся, — покивало поросятко. — Ваш котик, пірати і все таке...

— Не тільки це! — відповів Тарасик. — Справа в тому, що наш друг шукає таємну Книгу мольфара, яку вкрали в них на зоряному крейсері. А ще наш Мурчик потрібен піратам, щоб зробитися всесильними чарівниками.

— Ого! Це як? — Свинтус П’ятнадцятий саме взяв у гарненької свинки тарілочку з морозивом.

Крім того, всім принесли різні солодощі та смаколики. Ось за таким перекусом усі по черзі розповіли про події останньої доби на чарівній планеті. Син короля Свинляндії уважно вислухав всіх і, коли Майя-Марія закінчила останньою, занепокоєно промовив:

— Дуже дивна історія. Тільки от чим ми можемо допомогти?

— Дракони! — вихопилося в Майї.

— А! — зрозумів Свинтус.

— Ви ж можете вмовити їх нам допомогти? Перенести нас до острова та розгромити піратів. А ще тут є люди...

— Де тут? — перепитав Свинтус.

— За морем.

— Люди-сновиди? О, їм байдуже, що відбувається, — відмахнувся Свинтус. — Живуть як уві сні. Деяким з них навіть важко відрізнити сни від справжнього світу.

— То вони нам не допоможуть? — запитав боцман.

— Пане Петренко, ви вже тут третій день на планеті, як мені розповіли, а таке питаєте, — відповів Свинтус. — Справа в тому, що ми живемо в цьому світі, щоб насолоджуватися. Літати на хмарках, їсти солодощі. Так і люди — у минулому чарівники, а хтось звичайний, які в хвилину смерті заснули, — вони тут відпочивають та не хочуть мати ніяких справ.

— Але ж цей світ можуть зруйнувати! — заперечив боцман. — І не тільки цей.

— Ми наполовину казкові всі, — пояснив свинтус. — Зруйнують цей світ, то перенесемося до іншого.

— Якщо такий знайдеться... — зітхнула Майя. — Вони ж можуть зруйнувати все на світі з тою книгою.

— Так, — підтвердив боцман.

— А ще мої батьки! — додала вона.

— І мій котик, — додав Тарасик.

— Та справедливість! — промовив Ланселот. — Добро повинно перемагати.

— Добре-добре, — згодився Свинтус П’ятнадцятий. — То ходімо до мого тата і все йому пояснимо. Він може вмовити драконів допомогти вам. А король драконів може вмовити головного майстра людей-сновид.

— Так, це легендарний дідусь Во! — підтвердила Майя.

— І він чарівник?

— Взагалі він все життя в медитації. А коли не медитує, то спить. Тобто добратися до нього важко. Будити його бояться всі. Та якщо домовитися з Папагаєм!.. — Свинтус просяяв, — то може й щось вийде.

— А хто такий Папагай? — спитав Ланселот.

— Король драконів, наймогутніший морський дракон, — пояснив Свинтус П’ятнадцятий.

— То хутчіш до твого тата! — запропонував Тарасик.

— Треба дочекатися ранку, — похитав головою Свинтус.

— Чому?

— Етикет та королівські правила не дозволяють це робити в день святкування.

— Але зараз вже вечір, — заперечив Тарас.

— От зранку й прийдемо. А поки розважайтеся. Я попрошу вас розмістити поряд з палацом у кімнатах для поважних гостей. Як прокинемося, то підемо до татка. Він добрий. Ось боцман вже його бачив, — посміхнулося поросятко.

— Так, добрий, — відповів Петренко. — Правда, я не зміг його вмовити на допомогу.

— Не хвилюйтеся, — промовив Свинтус. — Я все зроблю.

Друзі, ще трошки поспілкувавшись з королівським синочком, вирішили справді відпочити. Тоня і Тарасик перекупалися в різних басейнах — медовому, молочному, полуничному. Покуштували різних смачненьких страв. Хіба що жолуді з королівського саду вони не їли. Боцман сходив у поросячу лазню, де непогано попарився, а Хен з Ланселотом супроводжували принцесу Гвіневру по всіх закутках палацу.

Сам король був зайнятий поважними послами різних чарівних країн. Була в нього в гостях навіть людина від дідуся Во.

Окремо у величезному басейні бавилися два дракони, то до них було важко підійти, бо вони так бризкалися, що здіймали високі хвилі. Ельфи збиралися біля дзеркальних водоспадів. Два крокодили в окулярах та з люльками читали в закутку газети, сидячи в м’яких кріслах. Усім приділялася необхідна увага — молоді свинки-прислужниці бігали туди й сюди.

Вже як сіло сонце, наших гостей провели до їхніх покоїв. Майя, Тоня і Тарас вирішили влаштуватися у великій чудовій кімнаті з трьома ліжками, на яких були товсті пухнасті перини. Шейсі була поряд, умостившись у зручному ліжечку для собачок.

Але спати не дуже хотілося. Тоня запропонувала розповісти казочку на ніч, як це вони робили іноді з Тарасиком, коли хотіли порозважати одне одного, придумуючи страшні або кумедні історії. Майя-Марія теж захотіла взяти участь.

— Ну от. Жили собі дід та баба... — почала Тоня. — І був у них будиночок, віслючок та собачка.

— Така, як я! — приєдналася до історії Шейсі.

— І от одного разу... — Тоня подивилася на Майю.

— Прийшли до них ховрашки з палицями! — продовжила Майя.

— Для чого це вони прийшли? — здивувалася Тоня.

— Ну як для чого — дубасити!

— Ну, це мені не подобається, — заперечив Тарасик. — Краще — прийшов вовк і сказав: «Віддавайте свого віслючка».

— А тоді прийшли ховрашки з палицями і віддубасили вовка! — знову запропонувала Майя.

— Ну чому весь час ховрашки? — запитала Тоня.

— Якось я бачила кількох ховрашків на березі моря, — пояснила Майя. — І йшли вони кудись у справах. Один за одним, а попереду головний, який їм командував «раз-два, раз-два».

— І що? — запитав Тарас.

— Більше я їх не бачила. Кожен ніс невеличку палицю. Досі цікаво мені — куди ж вони йшли?

— То ти не можеш їх забути? — здивувався Тарас.

— Так, чомусь іноді згадую, — визнала Майя. — Може, ми ще з ними зустрінемося.

— Я знаю, як щось забути! — промовила Тоня, у якої на колінах примостилася Шейсі.

Тоня на хвильку закрила очі, про щось міркуючи.

— Ти чого? — спитав її Тарасик.

— Не заважай, — відповіла, не відкриваючи очей Тоня. — Зараз спробую одну магію.

Вона напружилася, затримавши подих, та гучно видвхнула. І, о диво, просто зі стелі впали кілька великих аркушів для малювання, а також на перину приземлилася коробка з різнокольоровими олівцями.

— Для чого це? — Майя взяла олівці. — Малювати?

— Так, — кивнула Тоня. — Ти ж вмієш малювати?

— Ну не дуже, — засумнівалася Майя. — Дивлячись що.

— Дуже просто — візьми та намалюй тисячу ховрашків з палицями, — пояснила Тоня.

— І що тоді? — Майя з сумнівом покрутила олівчики в руці.

— Коли намалюєш тисячного ховрашка, вони тобі так набриднуть, що забудеш вмить про них.

— Та ну! — відмахнувся Тарасик. — Я от граю вже два роки в комп’ютерні ігри, і вони мені не набридли.

— Ти в різні граєш. Якби в одну тисячу разів, то й вона б набридла, — пояснила Тоня впевнено, погладжуючи Шейсі.

— Ну добре, я спробую, — Майя повернулася до свого ліжка, де була невелика лампа на нічному столику. — Виключайте верхнє світло, а я спробую трохи помалювати.

Тоня і Тарас швидко заснули. Тарасик — з думками про наступний день, про Мурчика та про те, яку ще йому можна використати магію після його «кулака Котигорошко». Тоня заснула, обіймаючи свою Шейсі, втомившись від купання в чотирьох різних басейнах на Дні народження короля свинтусів. І тільки Майя ще довго малювала ховрашків на аркушах паперу. Хоча насправді вона думала про своїх батьків, які спали у вежі палацу. Чи все з ними добре? Чи встигнуть вони їх врятувати?

9. Морський дракон та дідусь Во

Зранку першим прокинувся Тарасик, бо Тоня любила довго спати в ліжечку. Та й спала вона міцно. Хлопчик протер очі та сів на ліжку, звісивши ноги. І коли він подивився униз, то побачив на килимі десятки зо два аркушів паперу. Ховрашки були найрізноманітніші, іноді навіть не дуже схожі на ховрашків, але кожному Майя-Марія намалювала велику палицю.

Сама дівчинка-індіанка спала, розкинувши руки та ноги, скинувши ковдру на підлогу біля себе, у своїй вишитій різнокольоровими нитками сукні. А біля голови лежав її рюкзак та чарівний фотоапарат.

Сонце вже пробивалося у вікно крізь рожево-блакитні штори, звеселяючи веселкою від пари, що піднімалася від вранішніх озер, ще теплих у ранковій прохолоді. Тарасик не міг зрозуміти, котра година, а своїх годинників вони не взяли, та йому здалося, що вони вже проспали ранок, тому він почав усіх будити.

І якщо Майя одразу почала протирати очі, то Тоня з Шейсі лише глибше замоталися в ковдру.

Позіхаючи, Майя сіла на край ліжка, та одразу злізла й почала робити зарядку. Деякі вправи здалися дивними Тарасику, який ранок починав лише з віджимання, нахилів до підлоги та присідання. Ще іноді він тренував свій прес. Але у Майї вправ було набагато більше.

— Звідки ти це все знаєш? — не втримався і запитав він, коли Майя почала робити різні махи ногами та стрибки з сальто.

— У мене тато — відомий спортсмен. А ще і військовий повковник індіанців у минулому! — пояснила Майя. — Його називали Великий Змій!

— А в мене тато — чарівник, хранитель чарівних книг та рецептів, — відповів гордо Тарас. — Він може блискавку створити з повітря в кімнаті. А ще в нього є величезне Ці.

— А що це таке? — перепитала Майя.

Вона вже закінчила свої вправи та збиралася пошукати ванну кімнату, щоб умитися.

— Це така чарівна енергія, може навіть хмари розігнати.

— Солодкі хмари ніхто не може розігнати, — відмахнулася Майя і, начепивши на себе фотоапарат, вийшла з кімнати.

— Що ти там про нашого тата сказав? — прошепотіла, потягуючись у ліжку, Тоня.

— Що він — великий чарівник, — відповів Тарасик і, подумавши, додав: — І ще я вже скучив за нашими батьками.

— Я теж. Тому давай швидше рятувати Мурчика.

Трохи пізніше всі зібралися в залі для королівських гостей, куди їх привів молодший королівський Свинтус. У цю велику залу із золота, кришталю та дзеркал, з підлогою з рожевого мармуру, запросили навіть Хенгроена. Викупаний, добре відпочилий кінь помітно пожвавішав і розповів про те, що вперше за рік йому щось наснилося.

— Це був мій дім — на півночі Англії, де величезні дубові ліси. Там, на пагорбах, я й народився, — розповів він. — Гарний був час. Коли ти малий, то все таке безтурботне. І не треба їхати невідомо куди за пригодами, які тобі не потрібні.

— Ми принцесу врятували, Хене, — нагадав Ланселот.

— Ми — це ти маєш на увазі боцмана Петренка і мене? — поглянув скоса на лицаря кінь.

Та коли Ланселот обурився, Хенгроен зненацька посміхнувся:

— Та ну, лицарю, це жарт.

— Не смішно, — відвернувся Ланселот, та, зустрівшись очима зі своєю прекрасною принцесою, вбраною у королівську сукню, одразу повеселішав.

І в цей час з’явився король свинтусів. Свинтус Тринадцятий прибув на великому дивані, який несли міцні поросята, а найвродливіші свинки королівства оточували його, тримаючи в руках кошики з квітами. Ці свинки перед кожним кроком процесії встеляли підлогу квітами.

Король перемістився на дивані на майданчик у центрі зали в оточенні охорони. Він махнув рукою, щоб його опустили на підлогу, і Ланселот за звичкою схилився на одне коліно, як це прийнято перед королівськими особами. Та король заперечливо попросив:

— Ой, ні-ні-ні. У нас тут такого не роблять. Я — народний поросячий король, живу серед свого народу та не дуже люблю всілякі там церемонії, — він посміхнувся і поправив велику корону на голові з золота й інших коштовностей, приємно вражений такою великою та різномастою компанією. — Мій чудовий синочок трошки мені розповів про вас. Сідайте, будь-ласка, на дивани.

Прислуга короля в цей час зовсім безшумно занесла ще кілька диванів. Тільки коли десять поросят заносили здоровецький диван для коня Ланселота, то зовсімспітніли.

Коли гості всілися, слово взяв боцман Петренко:

— Дякую, Ваша Величносте, що погодилися нас прийняти та вислухати. Хочемо ще раз привітати вас із Днем народження та побажати процвітання.

— Спасибі, спасибі, — кивнув король та продовжив: — Давайте одразу до справи. Коли ви були минулого разу, боцмане, ми вже перекинулися кількома фразами про вашу Книгу мольфара. Але, як я бачу, ці таємні пірати вже почали докучати багатьом. Раніше я вважав, що наша казкова планета керується правдою та справедливістю всесвіту. Але виходить, що й королі іноді помиляються.

— А щодо нашого чарівного котика... — не стерпів Тарас. — Ви ж допоможете?

— І моїх батьків, — нагадала Майя.

— Аякже, Майє. Твої батьки — мої хороші друзі, — відповів поважно свинтус-король. — Скільки вечорів ми провели в гостях одне в одного, розповідаючи дивовижні історії. А ваш котик, дорогі мої Тоню та Тарасику, — неодмінно ми його врятуємо. Та є одне «але»...

— Яке? — схвильовано піднялася з дивану Тоня.

— У нас немає своєї армії, щоб перемогти піратів. Нас захищає Драконія за домовленістю. Ми їм віддали для проживання гори нашої країни та найближчі острови, а вони нас боронять.

— То треба їх умовити? — запропонував Петренко. — Або навіть простіше — ми й самі розберемося з піратами, але нам треба якось доплисти до них. І, може, люди, які живуть за океаном... Вони б змогли допомогти нам теж...

— Не думаю про людей, — похитав головою Свинтус Тринадцятий. — Усі вони перебувають у постійній медитації. Як сновиди.

— А що таке медитація? — запитав Тарасик.

— Це як сон, тільки ти там можеш думати й навіть сам придумувати собі сни, — пояснив король. — Я таким не займаюся, а от всі люди-чарівники, що опинилися за океаном, весь час десь там. А дракони дуже горді, їх треба десять разів просити про допомогу. Та є один дракон і один чарівник, які, думаю, точно допоможуть вам.

— Лише один? — розгубився Хенгроен.

— Так — але який! — вигукнув король.

— Тато, ти про Папагая?! — просяяв синок короля.

— Так, мій молодший. Про Папагая та його друга, дідуся Во, — підтвердив король.

— О, тоді ми врятовані! — зрадів Свинтус-молодший. — То ти їх попросиш, тато?

— Чому це я? — здивувався король. — Ти, синку, бо королю не личить когось про щось просити напряму. Але якщо ви відправитеся на Сонячну гору та попросите їх від мого імені, думаю, вам не відмовлять. До того ж, я додам листа з проханням підтримки, — пообіцяв король. — Тільки вам треба буде пояснити, кого і де рятувати. Звісно, дідусь Во трохи дивний, та він — дуже добрий і відповідальний. Якщо пообіцяє, то виконає обіцянку до кінця.

— Дякуємо вам, пане королю, — відповів Василь Вікторович.

Усі інші також подякували королю.

Аудієнція закінчилася швидко, бо король поспішав продовжувати святкування. А на Сонячну гору всіх мандрівників взявся відвести Свинтус П’ятнадцятий.

Дорогою принц Свинляндії трошки розповів про чарівних людей, які жили за океаном, та Драконію. Люди тут з’явилися одночасно зі свинками. Усі вони сюди потрапили уві сні в різні часи. Чому так, Свинтус не зміг повністю пояснити. Але незважаючи на те, що навчилися жити уві сні, вони мусили заплатити за це, а також за можливість перенестися, тим, що тепер вони вважають реальне життя сном.

— І що це значить? — запитав Ланселот, їдучи верхи на своєму коні разом з Гвіневрою.

— Вони не вірять у те, що відбувається тут, наяву. А те, що їм сниться, вважають справжнім, — пояснило веселе поросятко.

— Я б теж не дуже довіряв тому, що в нас тут відбувається, — промовив Хенгроен.

— А яка різниця? — знизав плечима боцман Петренко. — Головне те, що ти робиш, коли спиш або коли не спиш. Якщо ти думаєш уві сні та дієш відповідно, то чим поганий сон?

— Я коли сплю, не думаю, — відповів кінь. — Взагалі, навіщо думати, коли спиш?

— Ну, там можна мандрувати, куди захочеш. Може, тому це цікавіше, — промовила Тоня. — Наприклад, полетіти куди завгодно — на береги теплих островів, де під пальмами гойдатися на гамаку.

— І ще — купатися в прозорій водичці! — підхопила Шейсі думку.

— А я би полетів у космос на кораблі, — сказав Тарас.

— Якщо тобі та Тоні дозволять батьки, я вас візьму прокататися на нашому зоряному крейсері, — пообіцяв боцман Петренко.

— А я б хотіла літати просто або стрибати високо-високо, — сказала Майя. — А ще — перетворюватися на дракончика.

— Це можна зробити за допомогою потужного заклинання, — відповів боцман. — До речі, воно є в Книзі мольфара.

Гора, де жив дідусь Во, вже була зовсім поряд. Не те щоб вона була дуже високою, але відрізнялася від інших пагорбів та гір тим, що верхівка в неї була пласка.

— Колись це був справжній вулкан, — пояснив Свинтус.

І тут, на вулкані, серед зелених кущів та блакитних і червоних квітів жили дракон Папагай та дідусь Во. Наші друзі вже втомилися підійматися на гору. Та коли вони нарешті опинилися на рівнинній поверхні, від здивування усі одразу забули про втому.

Середина верхівки мала великий та плаский, неначе зрізаний ножем, виступ з каменю, що трохи підіймався над зеленню та квітучою травою навколо. Посеред цього кам’яного виступу просто в повітрі висіли дідусь з довгою білою бородою в смугастій піжамі та величезний дракон. А між ними частина величезного каменю була розкреслена на шахову дошку. У повітрі висіли також дві чашки та чайний заварник. Дракон Папагай мав таку різнокольорову та яскраву луску, що більше нагадував веселку. Також у нього був здоровецький павичевий хвіст замість драконячого.

Та це не все — шахи на шаховій дошці були людського зросту і пересувалися самі! А дракон Папагай та дідусь Во тільки вказували їм пальцем, куди треба ставати.

— Кхе-кхе! — нагадав про присутність гостей боцман Петренко.

Та дідусь і Папагай не звернули на них жодної уваги. Вони дивилися лише на шахи перед собою, час від часу вихоплюючи з повітря чашку з чаєм, щоб трохи попити. Чайник одразу ж сам собою підливав свіжий та гарячий напій.

— Папагаю, здається, у нас знову нічия, — через деякий час промовив дідусь Во.

— Чому ж це, шановний добродію? — теж після роздумів відповів дракон. — У мене на одного офіцера більше.

Дідусь Во зробив рух пальцем — чорний офіцер упав і відкотився — на його місце стала біла королева.

— Я за вами не встигаю, шановний, — подумавши, промовив Папагай. — Добре. Але я гадаю, нова партія дозволить мені вас перемогти.

— Востаннє це було двадцять років тому, — нагадав дідусь Во.

— Дозвольте вас спитати, — промовив Тарасик, підійшовши майже до дошки та двох гравців. — Ви і є ті самі дідусь Во та знаменитий дракон Папагай?

— Чому це він знаменитий, а я — не знаменитий? — пихато запитав дідусь Во. — Може, я більш знаменитий, ніж Папагай? Уся знаменитість цього дракона в тому, що колись він перетворився зі звичайної папуги на дракона.

— Причому — сам, дозвольте нагадати, — поправив дідуся Папагай.

— Так ось чому вас звуть Папагай! — здогадалася Тоня.

— Так, — дракон повернуся на бік та розлігся в повітрі, як на перині.

— Ну, тут того — мене до вас тато прислав. І ось, — Свинтус-молодший дістав з кишеньки на штанях в клітинку листа. — Це мій тато-король попросив передати.

— Так? — здивувався дідусь Во. — Цікаво що там.

Лист вирвався з рук Свинтуса та підлетів до дідуся-чарівника. Десь з-за кущів вилетіли окуляри та начепилися йому на носа.

— Так-так... Ага, знову допоможіть, — дідусь подивився на дракона. — Чому в снах завжди повторюється якась однакова історія? В тебе так буває, Папагаю?

— Це ваша проблема, яку треба вирішити в реальному житті, — пояснив дракон. — Я ж уже казав про це.

— Але ж ви зараз не спите! — здивувався Тарас.

— Чому ти так думаєш? — подивився дідусь Во на Тараса крізь окуляри. — А якби я не спав, я б висів так у повітрі, як зараз? А він? — чарівник показав на дракона.

— Спимо чи не спимо, але ми тут щоб врятувати нашого котика Мурчика, — сміливо заявив Тарас, виступивши вперед.

— І Книгу мольфара, — додав боцман Петренко. — Бо буде швах.

— А ми їм допомагаємо, — пояснив Ланселот, а принцеса ніжно притулилася щокою до його плеча, вдивляючись в Папагая своїми чарівними очима.

Цей погляд, здається, трошки загіпнотизував дракона, якому в серце зненацька запала ця гарна дівчина з далеких світів.

— Мені от цікаво — ви одружена? — запитав він.

— На жаль, я вже заручена, — посміхнулася принцеса. — А також у мене є любий лицар, — вона міцніше обняла Ланселота.

— До речі, я готовий викликати вас на двобій, якщо ви образите мою кохану, — заявив одразу лицар.

— О, ні-ні! — замахав лапами та розсміявся дракон Папагай. — У жодному разі я не збираюся ображати вас та принцесу. Але що ми маємо робити?

— Допомогти, — дідусь Во передав листа дракону, який взяв аркуш обережно двома кігтиками.

— Так-так... — читав він, — зрозуміло, пірати, — і він покрутив носом, неначе хтось зіпсував повітря.

— І ще ці пірати захопили наш острів та отруїли моїх батьків! І тепер вони сплять в одній з веж, — майже зі сльозами на очах виступила наперед Майя-Марія.

— О боже, це ти! — дідусь Во від несподіванки опустився на камінь. — Моя маленька, давно вже ми не бачилися.

Він обійняв дівчинку-індіанку, яка підбігла до нього. Майя від припливу почуттів трошки заплакала.

— Ви ж допоможете нам? — спитала вона, подивившись на чарівного дідуся.

— Так! — погодився він.

— А нам? — спитав Тарасик.

— І це все заради вашого котика? — здивувався дракон, перечитавши листа.

— Це не котик. Це мій молодший брат, — відповів гордо Тарас.

— І мій, гав! — ступила вперед смілива Шейсі.

— Коли ти любиш когось, то для того щоб його повернути, ти пройдеш багато світів, — сказав Тарас міцним голосом, хоча й відчувалося, що він теж ледь стримує свої почуття.

— Ну добре, добре. Хоч ви й прийшли в наш сон, чому б вам не допомогти? — посміхнувся дідусь Во.

— А чому ви кажете, що це сон? — спитала Тоня здивовано.

Вона подивилася навкруги і зненацька навіть засумнівалася. А якщо це дійсно сон? Може, треба лише прокинутися, відкрити очі, які зараз насправді заплющені? Та тільки-но вона поглянула на Тарасика, на принцесу Гвіневру та боцмана Петренка, як ці думки відлетіли.

— Для мене сон. А живу я там, де ви спите, — пояснив дідусь Во. — Якщо я тут помру, то в оеальності зі мною нічого не станеться. Усі люди — ті, що за океаном, та ті, що тут, тобто я, так, усі ми колись заснули й опинились у цьому місці. Перед тим ми довго тренувалися, щоб так заснути, коли можливо думати уві сні та відчувати. Відтоді як нас перенесло через всесвіт, і живем тут.

— Може, це й сон, але ми все одно врятуємо Мурчика, — відповіла Тоня.

— Теоретично це можливо, — відповів дідусь Во. — Але я досі в піжамі.

— Оце ти придумав! — дракон Папагай запустив руку під камінь біля себе та дістав чудового костюма на вішалці.

Це був справжній англійський костюм, у якому навіть пустили б до королеви Британії. Також дракон, неначе чарівник на вечірці, дістав з-під каменя черевики чорного кольору, шкарпетки й тростину з каменем на кінці:

— От і все.

— Дякую, що нагадав! — перекривляв Папагая дідусь Во. — Тільки треба перевдягнутися.

Він узяв одяг і розчинився у повітрі.

— А-а-а він надовго? — запитала спантеличено Тоня.

— Ще секунду, — позіхнув дракон Папагай.

І справді, через якусь мить перед ними з’явився чарівний дідусь у гарному костюмі з краваткою червоного кольору і магічною тростиною в руці.

— Так... Нам потрібен план... — подумав вголос він. — Головне питання в мене — як ви всі після нашої перемоги будете повертатися додому?

— О! Про це ми не подумали, — замислився Тарас. — Мабуть, на хмаринці.

— Ми мандрували через дивні дзеркала, — пояснила Тоня. — Треба знайти таке дзеркало, але як через нього потрапити саме туди, куди нам треба?

— Хм... — Дракон почесав лапою за вухом і теж опустився з повітря на камінь. — Ну тут варіантів два — або спіймати піратів, які мандрують через ці чарівні дзеркала. Або... — він подивився на дідуся.

— Треба просити Оксі, — сказав дідусь Во.

— Яку Оксі? — запитала Тоня, трошки вже розгубившись від того, що постійно навколо них відбувалося.

— Королеву фей, хранительку планети. І, мабуть, вона як завжди в цей час спить, — пояснив Папагай.

Він дістав з-під крила аркуш паперу та кулькову ручку, розміром з ніжку стола. Щось написавши, дракон відкинув його від себе, і аркуш, згорнувшись сам по собі паперовим літачком полетів з гори у напрямку сонця.

— Ось так. Правда, чекати її, може, й не будемо? Бо хотілося б нарешті розібратися з тими піратами. Якщо чесно, вони мені вже набридли також. А Оксі нас наздожене. На жаль, я не зможу запросити інших драконів зараз на допомогу. По-перше, вони дуже самозакохані, по-друге, вони ще два дні на відпочинку у гірських озерах.

— Але ж ви їхній король — напишіть їм листа, — запропонувала Майя.

— Я не король, а керівник, — пояснив Папагай. — А керівник надає тільки рекомендації. Та крім того, я думаю, що ми справимося й самі.

— Стережіться. Там теж є піратський дракон, — попередив Ланселот.

— Дракон? Піратський? — Папагай так засміявся, що ледь не скотився з каменів.

— Добре, — дідусь Во подивився убік океану. — Треба летіти. Сил у нас не так багато.

— Дякую вам, — подякував Тарасик, підійшовши ближче до Папагая. — Дуже добре, що ми не гаємо часу, — він простягнув руку, щоб потиснути кігтистого пальця дракона.

Папагай з подивом простягнув палець назустріч хлопцеві, який мужньо стиснув його.

— Ніколи мені так не потискали лапу, — сказав дракон. — Взагалі-то, мій зовнішній вигляд трошки відлякує.

— Але ж ви добрий — це видно! — відповів Тарас.

Вирішили зробити так: Тоня, Тарас, Майя та Шейсі полетять на драконі, а дідусь Во використає чари та створить окрему карамельну хмаринку, на якій він з Ланселотом, Гвіневрою та Хенгроеном полетять за ними. Летіти дідусь Во запропонував зі сторони сонця, щоб пірати не встигли їх побачити. А поросятку Свинтусу подякували та попрощалися з ним — йому треба було повертатися до татка та доповісти, що все вийшло якнайкраще.

Вітер дмухав зі сторони океану. Товариство вишикувалася проти цього теплого вітру на горі, поки дідусь Во чарував солодку хмару.

— А ви сміливі, — промовив дракон до дітей. — Йти проти невідомих озброєних піратів не кожен зможе.

— Якщо в тебе друг у небезпеці, то ти чесно повинен відкинути всі страхи та врятувати його, — Тарасик показав на океан: — Там мій улюблений котик. Заради нього я пройду тисячу світів, переможу всіх піратів, але врятую.

— А в мене там тато і мама, — промовила, вдивляючись в океан маленька Майя. — І я допоможу їм.

— А я — просто шляхетна людина, — сказав Ланселот, притримуючи коня. — Допомагати чесним та шляхетним для мене честь.

— А я — просто кохаю тебе, лицарю, — пригорнулася до нього принцеса. — І мені серце підказує, що все ми робимо правильно.

— А я просто кінь, — пробурчав Хенгроен. — І не дочекаюся, коли це все вже закінчиться.

Дідусь Во, створивши невеличкий грім та блискавку, почав крутити посохом перед собою і незабаром накрутив карамельну хмару. Але хмара була незвичайною — мала кермо, як на літаку, з сидінням та педалями. Як пояснив дідусь, хмара керується, як і літак, а керувати нею буде він, бо раніше був досвідченим повітроплавцем.

— Взагалі-то, звали мене колись Ігор Іванович, — пояснив він. — У тому «житті».

— Сідайте. Не будемо гаяти час, — дракон поклав крило, яким на його спину залізли діти та Шейсі.

На спині в Папагая було трохи шерсті, та й спина була широка і зручна. Тоня вперше начепила на собачку повідець, другий кінець якого намотала собі на руку, боячись, щоб Шейсі не зірвалася під час польоту над океаном. Але Шейсі гордо підняла голову:

— Ще ти що придумаєш? Я — впевнена у собі аристократична та смілива собачка.

— Але так я не буду хвилюватися, — Тоня всілася зручно, перед нею сіла Майя, а за її спиною Тарасик.

— Йоху-у!!! — крикнула Майя-Марія. — Помчали!

Дракон, розкинувши крила, спустився з гори в бік океану, куди було не так і далеко. Тарасик озирнувся — Свинтус Тринадцятий махав з гори їм своєю ратицею:

— Бувайте! Хай вам щастить!

— Бувай, Свинтусе! — вигукнув Тарасик йому у відповідь. — Я запрошую тебе до себе в гості, як буде нагода.

Дракон пришвидшив рух — вітер залітав мандрівникам в очі, шумів у вухах, але діти були настільки в захваті від того, що летять на справжньому драконі, що не зважали на ці незручності.

Біля океану Папагай почав підніматися вище.

— От дідусь Во був повітроплавцем, — прокричав дракон. — А я — звичайним папугою.

— А як ви стали драконом?! — намагаючись перекричати вітер, запитала Тоня.

— Це все чари цієї планети, — відповів він. — Яка ж папуга не мріє стати справжнім драконом? А якщо ця папуга ще й розумна!

— А довго летіти? — запитав Тарас.

— Не дуже, — відповів Папагай. — Насолоджуйтеся подорожжю.

Він піднявся ще вище, пролетівши над солодкою хмарою, на якій Тарас встиг помітити якогось дядька в смугастому костюмі, що розкачувався на кріслі-гойдалці. Вони обігнали цю мандрівну хмару — далі був спокійний океан цієї дивної чарівної планети.

— Як здорово! — прокричала, прижмуривши очі від задоволення Шейсі. — Я — летюча собака!!!

Позаду за ними на хмаринці дідуся Во мчали Ланселот з Гвіневрою та боцман Петренко з конем. Хмара ця була меншою за ті, на яких вони мандрували, але досить великою, щоб з неї не впасти. А ще — летіла та хмара з кермом набагато швидше за інші солодкі хмари. Дідусь Во добре керував нею, не відстаючи від Папагая.

— Папагаю, а ти можеш зачепити крилом хвилю? — попросила Тоня.

— Без проблем!

Дракон спустився до води та кінцем свого перетинчастого крила торкнувся води — райдужна смуга бризок відлетіла навсібіч. Потім він торкнувся другим, а після цього вдарив обома крилами по воді, відштовхнувшись від неї та обдавши солоними краплями дітей.

— Вау-У-У-У!!! — радісно прокричала Майя. — Папагаю, ти — симпапуля!!!

— Справді?! — Папагаю так сподобалося це слово, що він на радощах повторив свій маневр і знову відштовхнувся від води — на цей раз двічі.

— Егей! — дідусь Во пролетів біля них на хмаринці. — Не загуби своїх пасажирів, Папагаю!

— Не хвилюйся, я — фахівець з перевезень, — відповів дракон.

10. Летючий острів

Вони пролетіли далеко в океан. Так, що вже й смужки берега не було видно. Острів Майї знаходився ліворуч. Усі вже трошки почали хвилюватися, особливо діти. Тільки дідусь Во та боцман Петренко виглядали спокійними. Ця маленька крапля острова попереду поволі збільшувалася. Мандрівники вирішили не змінювати план, а обійти острів Вічного Індіанця та Скво, заходячи зі сторони сонця.

Вони почали забирати правіше, тримаючись майже над водою. Папагай тепер летів рівно, але з найбільшою швидкістю, від чого вітер свистів у вухах, як під час бурі. Дідусь Во також не відставав. Але зненацька дідусь прокричав щось та показав у бік острова — діти подивилися туди і здивувалися. Острів зник. На тому місці була вода.

Першим зрозумів, що відбувається, Папагай, котрий мав чудовий драконячий зір. Він показав головою вгору — там між двома хмарами була велика темна пляма. Тоня, придивившись, зрозуміла, що це і є острів.

— Як таке сталося? — запитала голосно вона. — Острів злетів?!

— Це Книга мольфара! — прокричав з хмари дідуся Во боцман Петренко. — Вони вже використовують її. Мабуть, вирішили сховатися від нас.

— То ми вчасно! — відповів Тарасик.

— Треба їх наздогнати! — Майя показала на пляму. — Мої батьки в Бібліотечній вежі.

— То у вас є бібліотека? — запитала Тоня, яка дуже любила читати.

— Аякже. Чудова чарівна бібліотека, — відповіла Майя. — Як доберемося, то я покажу.

— І які там книжки? — Тоня вдивлялася в темну пляму, яка знизу виглядала як дно сковорідки. На острів це було не дуже схоже, а головне — не було жодних отворів знизу. Проте дракон підлітав до летючого острова знизу, щоб бути непомітним. Дідусь Во керував хмариною одразу за ним.

— Які захочеш. Усе, що можна уявити, — загадково пояснила Майя-Марія. — Краще один раз побачити.

Острів наближався. Тепер можна було роздивитися, що нижня частина острова, з якої бризками стікала вода, виглядала як суцільна скала. Жодної щілини не було в ній. Тому дракон Папагай, підлетівши до острова, почав кружляти під ним, поглядаючи вгору. Так він роздивився залишки причалу для кораблів, а також сам корабель піратів. Саме той, що втік від них.

Своєю передньою чвстиною корабель був на острові — схоже на те, що й корабель нічого не важив. Дракон практично підлетів до нього знизу, поки дідусь Во на хмаринці залишився на відстані під островом. Так, корабель мотузками причепили до чогось на острові. Але більша його частина просто висіла в повітрі.

— Треба залетіти з протилежного від причалу боку! — прокричала дракону Майя. — Там стіна, але в ній є прохід!

— Я не глухий, — дракон спустився до дідуся Во та боцмана з Ланселотом і принцесою.

— Треба летіти на протилежну сторону острова. Майя каже, там прохід, — пояснив він, утримуючись у повітрі біля хмаринки.

— А нас не побачать? — запитав боцман.

— Там є секретній вхід. Він зачинений, але я відчиню. Він веде в підземелля, — пояснила Майя.

— А я туди влізу? — запитав дракон.

— Ні, але всі інші — так, — сказала дівчинка-індіанка.

— І що ж мені тоді робити? — запитав Папагай. — Літати біля острова, поки мене не побачать?

— А ти можеш, як кажанчик, повиснути догори дригом? Під островом, — запропонував Тарасик.

— Це гарна ідея! — пожвавішав дідусь Во. — А я тебе потім покличу подумки. Звісно, якщо ти не заснеш та не гепнешся униз.

— Я? Засну?! Хех! — дракон розвернувся в протилежний від причалу бік. — Показуй, де твій вхід.

Вони піднялися над краєм острова з іншої сторони, і дракон зачепився лапами за скелю, розглядаючи, що за ею. Так, тут була велика стіна замку, біля якої зеленіла галявина, відокремлена кущами з двох сторін. Кущі й трава росли до самого провалля. Дракон, обережно подивившись навколо, виставив крило, яким Тоня з Тарасом, Шейсі та Майя спустилися на галявину. Дідусь Во просто залетів на неї на хмарині, зайнявши майже все місце. Та коли з хмарини спустилися боцман Петренко, Ланселот з Гвіневрою і кінь, дідусь хлопнув долонями, і хмаринка зникла.

— А ви мене навчите? — запитав Тарасик. — Я вам теж покажу кілька фокусів.

— Ну-у, я подумаю, — відповів дідусь, роздивляючись високий мур. — Якщо підеш до мене в учні, та якщо я візьму, то, може, років через... — він задумався і, відштовхнувшись ногою від трави, підлетів до муру.

Там, притримуючись за стіну, від почав підніматися над ним.

— Я зараз — тільки роздивлюся, — дідусь Во злетів над замком.

З галявини він видавався зовсім маленьким, та чути його було добре. Дідусь щось виглядав над муром, а потім, хекнувши та похилитавши головою, спустився назад.

— У вас у замку було місто? — запитав він Майю.

— Яке місто — ми жили самі! — здивувалася Майя.

— Тоді зрозуміло, — відповів дідусь.

— Усе погано? — стурбовано запитав Василь Вікторович, поглядаючи то на гору, то на дідуся.

— Не дуже. Я так розумію, то все та книга. Там ціле місто за стіною. Прямо всередині замку та за ним, — пояснив дідусь. — Я гадаю, це вони набудували чарівними заклинаннями. Мабуть, хочуть захопити наш світ.

— Ого! — Майя сіла на траву. — Треба врятувати моїх батьків пошвидше.

— А котик? — Тарас скочив, замахавши руками. — Це ж вони його мучать.

— Думаю, Тарасик правий, тим паче, що навряд чи хтось турбує сон твоїх батьків. - сказав боцман.

— Усе може бути, — похитав головою дідусь Во, та одразу пригорнув до себе Майю, яка вже готова була розплакатися. — Але не турбуйся. Ми всіх врятуємо, а заодно я хочу познайомитися зблизька з цими піратами.

— Я теж, — сказав Ланселот, дістаючи меча. — Де тут вхід, Майє?

— Зачекайте, — зупинив всіх Папагай, який уже майже весь вліз на галявину, після чого на ній залишилося не так багато місця. — Нам спочатку треба план.

— Вірно, — погодився дідусь. — Я гадаю, що першим треба врятувати Мурчика. Тоді пірати не зможуть створювати чари без єгипетського кота.

— Це точно, — кивнув головою боцман Петренко. — Хоча деякі з заклинань, можливо, і спрацюють без кота. Але якщо пірати завчать останнє заклинання... То кирдик.

— А що далі? — поцікавився Ланселот.

— А тоді вже використаємо чари, щоб їх перемогти та прогнати звідси.

— А острів не впаде, якщо ми заберемо котика? — Майя з недовірою подивилася у прірву за їхніми спинами.

— Усе може бути, — знизав плечима боцман. — Я ж не чарівник, я тільки боцман.

— Може впасти, а може не впасти, — відповів дідусь Во.

— У такому разі нам цей план не підходить, — сказала Тоня. — Треба одразу і перше, і друге.

Дідусь запропонував обережно пробратися через підземелля в замок і роздивитися місто, яке з’явилося всередині. Тоді, можливо їм вдасться проникнути туди, де ховають Мурчика та Книгу мольфара, викравши їх обох.

Це всім сподобалось, окрім дракона, який мусив чекати під островом, поки його покличуть, та не видавати себе. Папагай зітхнув, але погодився.

Тоді Майя підійшла до стіни, дістала з кишені сукні камінець і вставила його в стіну — з гуркотом відкрився темний прохід, доволі високий, щоб у нього пройшов навіть Хенгроен.

— Ідіть сміливо за мною, — Майя дістала з іншої кишені ліхтарик.

Усі, крім Папагая, рушили за нею. Дракон опустився за схил:

— Повишу внизу. Дідусю Во, не забудь про мене!

У підземеллі, пробитому в суцільній скелі, було темно. Майя пояснила, що це — лабіринт під замком індіанців, який вони замовили в чарівників колись давно. Тоня й Тарас вже звикли, що на цій планеті всі трошки чарівники, а тому більше роздивлялися навколо, не ставлячи зайвих питань Майї. Марія вела компанію за собою вперед, упевнено орієнтуючись в лабіринті, де не було підказок, самі лиш стіни. Тільки на третьому розгалуженні кам’яного тунелю вона зупинилася, принюхуючись.

— Ти щось шукаєш? — запитав Хенгроен.

— Ага. Треба знайти каналізацію. Біля неї є вихід, — пояснила дівчинка-індіанка.

Вона перекинула свій чудернацький фотоапарат на спину та рушила в лівий коридор.

— У замку є каналізація? — здивувався боцман Петренко.

— А у вас на кораблі, що — нема? — пожартувала Майя. — Звісно є. Інакше як ходити в туалет?

— Цілком логічно, — погодився Хенгроен.

Вони вийшли трохи згодом до великого приміщення. Це була печера з рівними металевими трубами, по яких з гуркотом і шумом рухалася вода або… може, й не тільки вода. У цьому місці світив ліхтарик. Його світло, зеленого кольору, здавалося якимось туманом. Майя пояснила, що це вічний ельфійський ліхтар — його, та ще зо два десятки таких же подарувала принцеса Оксі. Далі Майя підійшла до металевих дверей серед розгалуження труб.

— Правда, двері такі, що кінь може і не пройти, — вголос розмірковувала вона. — Що ж тоді робити?

— У мене є чари, — відповіла Тоня. — Колись учила за книгою — я можу зменшити Хенгроена вдвічі. Тільки якщо згадаю.

— Ну добре, ти мене зменшиш. А як потім назад? — запитав недовірливо Хенгроен.

— Ну, є інше заклинання, — пояснила невпевнено Тоня. — Головне, все згадати.

— Якщо не впевнена — не чаруй! — відрізав кінь Ланселота.

— В усьому я впевнена, — відповіла Тоня. — Харам — бурум, какунаїзм!

І одразу кінь лицаря став меншим за поні — найменшу конячку на світі. Тепер він був Тарасу по плече. Спочатку кінь здивувався, але одразу попередив, що нікого катати не буде. Насправді ніхто й не збирався.

Майя дістала ключ з кишені та відкрила двері, і вони опинилися у залі, більше схожій на вігвам індіанців.

У кімнаті, вкритій тканинами, було велике низьке ліжко, два столи з фігурками індіанців, письмовим приладдям. Тут також світив ельфійський ліхтар. На стіні серед коників, та вовків, зроблених з ниток та шерсті, висів портрет індіанця.

— А це хто? — спитала Тоня.

— Це Чингачгук, — пояснила Майя, — вождь минулого. Тут зазвичай тато спілкується зі своїми предками з минулого, — Майя зітхнула, — подумки.

— І що вони розповідають? — Тарас роздивлявся в кутку зали рушниці, що висіли на стіні серед малюнків.

— Різне, — відповіла Майя. — Більше поради дають.

— Дорослі завжди поради дають, — згодився Тарасик.

— А як звідси вийти та куди? — поцікавився боцман Петренко.

Майя-Марія відхилила один з килимів — за ним були інші двері. Дівчинка пояснила, що це вже вихід у коридор, який веде до головної площі замку. От тільки там, на площі, можуть бути пірати. Тому товариство вирішило порадитися, як далі бути.

Боцман запропонував просту річ — хтось один спритний вийде назовні та непомітно поцупить пірата. Тут вони його роздягнуть, а тоді можна буде перевдягтися піратом, щоб не відрізнятися від інших.

— І так поцупимо їх по одному стільки, скільки нам треба, — пояснив він.

— Усіх не поцупиш, — пробубнів Хен.

— Так нам всі і не треба, — відповів боцман. — Переодягнемося та підемо шукати Мурчика з Книгою мольфара.

— Мені подобається, — згодився Тарасик. — У мене є магія — кулак Котигорошка.

— Це дуже помітно, — промовила Тоня. — Треба щось простіше.

— Простіше — це я з Ланселотом непомітно когось вихопимо. Потім переодягнемося в піратів та вихопимо ще когось і так далі... — посміхнувся собі у вуса Василь Вікторович. — Я спритний, а Ланселот, думаю, теж.

— Аякже! — впевнено відповів лицар.

Боцман і лицар, залишивши інших в кімнаті індіанців, вийшли на пошуки піратів в інший корилор. Майя вийшла з ними, щоб провести обережно через коридор назовні до площі. Цей коридор, освітлений ліхтарем ельфів, був короткий. У кінці перед ними були зовсім невеликі двері, у які могла пройти одна людина. Майя відкрила їх іншим ключем та виглянула в щілину на площу:

— Так, можна йти. Понад стіною нас не помітять.

Вони обережно вийшли на краю площі в закутку. Вхід у кімнату індіанців був добре замаскований — у кутку замкової площі за невеличкою загородкою, у якій складали сіно та просто старі речі. Та зараз тут лежали речі, схоже, награбувані піратами. Усілякі валізи, скрині та мішки з коробками.

Боцман подивився в щілину між ними — на площі було кілька піратів. По периметру стояли чотири вежі з червоного каменю, на одній з них майорів чорний прапор піратів. Просто посеред площі знаходився піратський корабель, та вже інший — менший за той, що вони бачили. Тому виходило так, що вся площа була ним майже зайнята. Біля корабля лежала ще одна купа награбованих речей. Один з піратів стояв зовсім поруч і боцман вирішив, що це слушна нагода. Він попросив Майю заховатися серед валіз і швиденько пояснив Ланселоту пошепки свій план. Лицар кивнув головою і зняв з неї свій шолом.

— Пс-с, агов. Йди сюди, — боцман висунувся в щілину між валізами та мішками.

Але коли пірат звернув на нього увагу, то швидко повернувся до нього спиною, щоб не можна було розгледіти його обличчя.

— Допоможи, я тут застряг — речами завалило.

— Щось я тебе не впізнаю, — здивувався пірат, але рушив до закутка, озираючись. — П’ю, це ти?

— Я! — відповів боцман Петренко, виставляючи ще більше спину, а тим часом Ланселот приладнався збоку, готуючись захопити пірата.

— Точно ти? — пірат наближався усе ближче. — Щось у тебе з голосом не дуже.

— Я! Я! — відповів Петренко і пояснив. — Я ж хворію. Та допоможи вже!

— Та що там з тобою, П’ю? — пірат вже наблизився до закутка.

— Нога попала в колесо! — збрехав боцман, відхиляючись в сторону.

— Яке колесо? — ще більше здивувався пірат, залазячи в закуток.

Він тільки нахилився до боцмана через щілину, як одразу отримав по голові шоломом Ланселота.

Боцман і лицар швидко втягнули непритомного пірата в коридор та спустили в кімнату. Тепер, поки він не отямився, вони його роздягнули, залишивши в трусах та смугастій піратській кофті, та зв’язали.

— І що зараз? — спитала Гвіневра. — Шукаємо наступного?

— Так, тільки спочатку треба цього допитати, — пояснив боцман.

— Допитати? — перепитав Тарасик. — Ви його будете допитувати?

— Ну, думаю, що це не складно, — відповів боцман. — Я ж великий телепат! Умію читати думки!

Він посадив усе ще непритомного пірата до стіни і сів навпроти.

— Якось ти його важко прибив, Ланселоте, — боцман з недовірою подивився на пірата, роздумуючи, чим його привести до тями.

— Шолом важкий, — пояснив лицар.

Боцман подивився в закриті очі пірата та закричав:

— Підйом, щуряче їдло!

Від такого несподіваного крику скочили всі — навіть Шейсі.

— Це впісяться можна! — невдоволено прогарчала вона.

Прокинувся й здивований пірат. Хвилину він мовчки кліпав очима, а потім, зрозумівши, що зв’язаний, спробував смикатися.

— Тихо, — прошипів зміїним голосом боцман Петренко.

Він надавив вказівним пальцем пірату на лоб:

— Мовчи і дивись мені в очі. Ти чуєш лише мій голос — та повністю підкорюєшся мені. Ти робиш тільки те, що я наказую.

Так Василь Вікторович швидко загіпнотизував розгубленого захопленого пірата в трусах. Пірат завмер, його погляд став скляним, а боцман сидів перед ним. Василь Вікторович дивився в очі пірата, похитуючись зі сторони в сторону. Так минуло доволі багато часу, але всі інші не намагалися йому заважати, ще не розуміючи до кінця, що відбувається.

— А що він робить? — пошепки запитав Тарасик у Тоні.

— Гадаю, він ходить у думках пірата, — відповіла тихо Тоня. — Це називається гіпноз. Він його зачарував, щоб пірат повністю підкорився. А зараз отримує з нього цінну інформацію.

— Як отримує?

— Подумки, — ще раз пояснила Тоня. — Краще помовч та чекай.

І дійсно, через деякий час боцман неначе прокинувся, а пірат знову заснув. Витерши холодний піт з лиця, боцман підійшов до всієї компанії.

— Ну, тепер я багато чого знаю, — промовив він. — Правда, розумних думок в нього небагато.

— То ви теж трошки чарівник, Василю Вікторовичу? — здивувався Тарас.

— Ну, в чомусь усі чарівники. Головне дізнатися — у чому, — скромно відповів Петренко. — Але зараз нам треба назбирати одяг.

— З піратів? — перепитав Ланселот.

— Не обов’язково, — пояснив боцман. — Я прочитав у голові цього ледацюги, де в них комірчина з одежею на тому кораблі, що стоїть у дворі. Тому я зараз перевдягнусь та принесу чогось. Тільки для початку давайте я вас переміряю.

Боцман дістав свою люльку та, підходячи до всіх по черзі, почав заміряти. Спочатку він заміряв люлькою Ланселота та Гвіневру, а потім і Тарасика з Тонею, та Майю. Дідусь Во сказав, що залишиться в костюмі.

— Я думаю, що якщо йтиму з вами в такій великій компанії, то й ніхто й не помітить, що я не пірат, — припустив дідусь.

— Хе-хе! Якщо ж ні, то скажемо, що ви наш полонений, — посміхнувся у вуса боцман і запалив люльку. — А тепер прошу відвернутися — я переодягнусь.

— А в що ви вдягнете мене? — запитав насторожено кінь Ланселота.

— Ні в що, скажемо, що ти — наша здобич, — відповів Ланселот.

— Не смішно, — промовив кінь, хоча інших варіантів у нього не було.

Усі відвернулися, і боцман спритно переодягнувся в пірата. На диво, з бородою та люлькою, що диміла, він виявився дуже схожим на цих бандитів. Пообіцявши все зробити швидко, боцман зник за дверима.

Але час тягнувся довго, тому що всі, хто був у кімнаті індіанців, дуже переживали за боцмана. Зрозуміло, що якби йому не вдалося пройти до комірчини на кораблі та повернутися назад, то весь план провалився б. Якби боцмана спіймали, то скоріше за все почали б шукати й інших.

Та десь за півгодини, коли від очікування Ланселот вже почав, розмахуючи мечем, ходити по кімнаті, боцман повернувся. Майже без шуму він зайшов, несучи за спиною великий згорток:

— Ось і я. Тут дві великі та дві малі куртки, штани, пояси і навіть зброя.

— Ух ти, оце так! — Тарас зрадів, побачивши широкі сині штани.

Він приміряв їх, і вони виявилися дещо завеликими, та Петренко показав, як їх можна підкачати, також від підкачав рукави на піратській куртці.

— На жаль, меншого розміру не було. І треба тобі намалювати якісь вуса, — боцман дістав з кишені дві склянки з фарбою.

— Де ви її взяли? — здивувалася Гвіневра.

— На їхньому кораблі. Вони нею малюють якісь карти, — пояснив Василь Вікторович. — Пані принцесо, ви ж умієте малювати вуса? Треба зробити так, щоб Майю, Тоню й Тарасика не впізнали.

— Авжеж, — погодилася Гвіневра і взялася до справи.

Зробивши з двох килимів окремий закуток, принцеса з Тонею там переодягнулися, склавши свій одяг. Тоді Гвіневра взялася малювати вуса собі, Майї, Тоні й Тарасику. Вони вирішили вийти на площу вже надвечір, щоб було важко розгледіти, що то таке на лиці в кожного. Тому, вже перевдягнуті, вони вирішили дочекатися в кімнаті.

— Це лише кілька годин, — сказав дідусь Во, у якого був годинник у кишені піджака.

11. Місто піратів

Щойно пробило шість годин вечора, наші друзі наважилися вийти на замкову площу, щоб роздивитися, як усе змінилося після приходу піратів. Понад усе їм кортіло вивчити місто, виникле дивним чином у стінах замку індіанців.

Спершу вони побачили той самий корабель. Так, це був справжній вітрильний корабель з гарматами, зроблений з дерева та міді, але він стояв просто посеред площі. Боцман, який уже встиг на ньому побувати в піратському одязі, розповів, що, судячи з усього, Мурчика та Книги мольфара на цьому та на іншому кораблі нема. Вони десь у місті піратів, тобто всередині цього великого замку.

Наші друзі почати рухатися через площу в тіні стін до вежі.

— А навіщо такий великий замок, якщо ви тут самі? — запитав у Майї Тарас.

— Ну, по-перше, тут чомусь кругом великі замки, — відповіла Майя. — І більшість із них у гарному стані. А по-друге, до нас часто прилітають інші індіанці.

— А звідки прилітають?

— З інших планет, — пояснила Майя з подивом. — А ти думав, де вони всі ділися?

— А загалом я не дуже розбираюся в історіях індіанців, — визнав Тарасик, коли вони підійшли до напівпрочинених воріт, що вели до вечірнього міста, — але індіанці в космосі — це прикольно!

Так, замок дійсно вражав розмірами. Але місто, що казковим чином з”явилося всередині замку, теж видавалося немаленьким. Кілька десятків будинків неначе опинилися тут самі собою, з цегляними дахами, а головне — біля кожного будинку був шинок, де веселилися зграї піратів. Майже всі вони були веселі та сп’янілі — пірати святкували велику здобич, яку вони привезли на кораблі.

Наші шукачі вирішили, що це добре — якщо до темна всі пірати нап’ються вина та джину, буде легше шукати Мурчика і книгу. Тому мандрівники вирішили зайти в один з шинків, десь пересидіти в темному кутку, а також розпитати когось з піратів, де їхній ватажок, та як виникло це місто з гострими дахами.

Всі розраховували на телепатичні здібності боцмана Петренка. Ця ідея не сподобалася тільки Хенгроену, якого вони мусили б залишити на вулиці, та боцман пообіцяв щось придумати. Придумав він просту штуку.

Боцман і Ланселот запримітили найбільший шинок з дверима завбільшки з ворота, де було багато сп’янілих піратів. Схопивши Хенгроена вдвох за повід, вони з розмаху просто вскочили всередину, а за ними й інші. Тоня тримала на руках Шейсі, Тарасик йшов біля неї, стискаючи долонею рукоять піратської шаблі, а біля нього маленька піратка Майя, теж з намальованими вусами, прокрадалася, озираючись навколо. За ними йшла, тримаючись за пояс, на якому були два піратських пістолети, замаскована під молодого пірата Гвіневра. А от дідусь Во неначе розчинився у повітрі.

Так, дідусь зник. Як не озирався Тарасик, а чародія поряд не було. Та коли вони зайшли в шинок, то побачили, що боцман Петренко тримає за комір великого й товстого шинкаря, а Ланселот вже зайняв один зі столів, нахабно скинувши з нього двох п’яниць, що вже спали:

— Ану, дідька твого! Пішли звідси, тут буде наш капітан з конем та друзяками!!!

Біля кухні за барною стійкою шинкар намагався якось видертись із лап Петренка, але боцман лише міцніше стискав його шию та казав:

— Я — відомий пірат Біллі Бонс! Я прийшов сюди відпочити зі своїми друзями та вірним конем, якого я захопив у яничарського паші! І якщо ти мене не обслужиш, то я рознесу тут геть усе, що бачу, зі своїми друзями, та спалю до чорта цей шинок!

— Отой мікрокінь? З конем не можна! — верещав шинкар, і йому на допомогу прийшов ще один кухар з ножем.

Та тут з’явилася Гвіневра в образі молодого пірата, яка дістала два пістолети, націливши їх на шинкаря та кухаря:

— Руки вгору! Ану, життя або ром!

Більше за всіх здивувався Ланселот, який не думав, що принцеса може бути такою бойовитою.

Пістолети вирішили всю справу, і наша компанія разом з конем зайняла стіл у димному сутінку піратського шинку. Їм накрили стола, поставили різні страви — боцман помахав перед очима мішечком із золотом, який він перед цим десь знайшов. Одразу з’явився ром, та, просто з повітря виник дідусь Во.

— Ого! А як ви тут опинились? — здивувалася Гвіневра.

— Був невидимий, а тепер знову видимий, — відповів дідусь і запитав: — Що замовили?

— Індичку, картоплю, огірки з капустою і багато рому, — відповів звеселілий боцман Петренко.

Здавалося, що йому дуже сподобалося виглядати як пірат. Принцесі Гвіневрі теж.

— Люба моя, я не думав, що ти така смілива, — здивовано промовив Ланселот до Гвіневри.

— Та я давно мріяла пограти в якусь таку гру з перевдяганням, але пістолетів раніше я ніколи не бачила.

— Вони ще й стріляють. Там спереду вилітає куля, — пояснив боцман і налив рому. — Часу в нас багато до вечора. Ну — будьмо!

Ланселот із сумнівом подивився на чарку:

— Ну тільки трошки.

— А ось і я! — зненацька до них з куряви шинку підсів одноокий пірат.

Він був уже немолодий та п’яний, як і всі інші пірати.

— Вас теж Чорна Борода виписав? Щось я вас раніше ніде не бачив, братани.

— Так, — обережно погодився боцман, — Чорна Борода. Це моя команда з корабля «Дика Роза». Куций, — він представив Тарасика. — Мовчазний, — показав він на Тоню з Шейсі в руках, яка схвильовано тулилася до грудей дівчинки-пірата. — Міцний, — показав він на Майю, яка крутила в руці ножа, зробивши страшне лице. — Сміливий, — вказав він на Гвіневру. — Та наш боцман, — кивнув Петренко у бік Ланселота, котрий здивувався вже вдруге за вечір.

— А це хто такі? — подивився пірат на коня та дідуся Во.

— Це наш лікар і мій кінь, — пояснив Петренко й одразу налив пірату рому. — Ну — будьмо!

— Ніколи не бачив пірата на коні, та ще й на такому маленькому, — пірат закинув до рота все, що йому налив Петренко.

— Я хворів у дитинстві, — пояснив Хенгроен, сердито подивившись на Тоню.

Відірвавши шматок, індички пірат заговорив:

— Чудовий у нас ватажок, цей… як його...

— Чорна Борода, — нагадав Ланселот.

— Ага, — покивав пірат. — Мене звати Живопира. Так от — який він розумний та сильний. Він зібрав тут піратів з усіх світів.

— Оно як виходить! — зробив здивований вигляд боцман Петренко.

— Досі не розумію, як це в Чорної Бороди вийшло, — підіграв йому Ланселот.

— Мабуть, він дуже розумний, — теж включилася в цю гру Гвіневра.

Кінь скоса поглянув на принцесу своїм втомленим поглядом, але промовчав.

— Так у нього ж є магічна книга і кіт з самого Єгипту! — вигукнув Живопира й одразу проковтнув чарку з ромом. — За Чорну Бороду!

— Так! — підняли келихи боцман та Ланселот.

— Як же ж він отримав ту чарівну книгу? Не збагну, — продовжив боцман, хитро поглядаючи на п’яного пірата.

— Як, як. Вкрав, звісно, — відповів Живопира. — Я як раз був на нашому кораблі, коли Чорна Борода вийшов із дзеркала та як закричить: «Ану, акуляче їдло, всі на палубу, у нас велика перемога», — загорлав він скаженим голосом так, що Тарасик та Тоня навіть закрили очі та вуха. — Так от, а потім з’явився чарівний кіт.

— Де з’явився? — спитав Тарас.

— Кажуть, вкрали в якогось «фараона» з «Єгипту» — де це, я не знаю.

— Ага, — кивнув Тарас. — Єгипетський кіт.

— Ех, подивитися б на нього... — промовив, дивлячись у стелю, Ланселот, намагаючись виманити в пірата якомога більше секретів.

— Та шо дивитися на них! Сидить у Залізній вежі в цьому замку, під вартою охоронців Чорної Бороди, — Живопира підняв знову келих. — Ну, за нашого ватажка, вождя, короля, та головного бандюгана!

Боцман і Ланселот знову випили рому, але цього разу після чарки Живопира уважно подивився на Тараса і Тоню з Гвіневрою:

— А чого це ви не п’єте за нашого ватажка? Сьогодні свято — в нас велика перемога завдяки йому.

«Попалися» — подумав Тарасик і подивився на Тоню.

— Як це — не п’ємо? — Гвіневра сама наповнила собі здоровенний келих і випила рому, одразу скочивши на ноги.

Вона підбігла до бару, де був глечик, і прямо з нього зробила чотири великі ковтки, думаючи, що там вода. Та виявилося, що в глечику було пиво, від чого принцеса, яка ніколи не вживала таких напоїв, дуже швидко сп’яніла.

— Щось ви дивні якісь, — підозріло подивився на незнайомців пірат. — Розпитуєте тут про все, не п’єте ром і джин. Чого б це?

— Бо пити — це шкодити своєму здоров’ю, — зненацька пояснив Тарас.

Від його слів пірат Живопира на мить отетерів і здивовано закляк:

— Як це?

— А от так, — продовжила Тоня. — Якщо ви будете вживати алкогольні напої, то скоро помрете — у вас або відвалиться печінка, або випадуть нирки, також може розвалитися шлунок.

— А ще ви можете отримати удар в голову, — додав Тарас.

Після його слів на голову пірата одразу опустився глечик з-під пива, що його, як виявилося, принесла принцеса.

Гвіневра, похитуючись над знепритомнілим піратом, підняла вгору переможно стиснутий кулак та вигукнула:

— Геть піратів!

— Тихо, пані принцесо, це небезпечно, — промовив Ланселот, беручи її за руку. — Сідайте. Вам не можна стільки пити.

— Ось характерний приклад впливу алкоголю на організм людини, — підтвердив Тарас.

Та в цей час до них підійшло одразу кілька піратів, а разом з ними й шинкар із кухарем.

— Оце ті дивні «пірати», що я казав, — промовив шинкар, вказуючи на нашу компанію.

— Це ви тільки що сказали «геть піратів»? — запитав один з найманців Чорної Бороди, що був більший та страшніший за інших.

Його руда голова була з такою ж рудою бородою до пояса.

— Вам почулося, шановні, — відповів люб’язно Ланселот, нишком стискаючи свого меча під довгим піратським сюртуком.

— Та, здається, не почулося, — відповів рудий пірат.

— Мове, ти фочеш зі мною поголорити? — заплітаючись і ковтаючи слова, спитала Гвіневра.

Вона швидко дістала обидва пістолети та наставила їх на піратів. Компанія, що підійшла до них, принишкла.

Гвіневра подивилася у стволи своїх пістолетів:

— Хм, а як вони стріляють?

— Стріляють! Ха-ха-ха! — розсміялися пірати голосно.

— Ти навіть не звела курки, щоб вистрілити! — сміючись, сказав рудий пірат.

— Дійсно? — Гвіневра подивилася на пістолети і звела курки на обох. — Це отак робиться?

— Обережно, принцесо! — вигукнув боцман — та пролунало два постріли.

Рудий і шинкар впали на підлогу шинку як підкошені.

— Дякую за допомогу, — Гвіневра подмухала в стволи пістолетів.

Далі в піратському шинку почалося таке, про що всі пірати всесвіту згадували упродовж ста років! Більше двохсот піратів накинулося на наших героїв! Та наші друзі дали гідну відсіч.
Боцман Петренко доволі спритно стрибав між столами та по кухні, збиваючи з ніг негідників, які на них нападали. Ланселот, діставши з-за спини свого меча, теж відбивався не менш спритно. Леді Гвіневра тим часом, все ще відчуваючи себе сп’янілою, нишком підібрала два інших пістолети, які були заряджені.

А діти теж не гаяли часу. Тарас, використовуючи свою магію, зробив собі величезного кулака, розміром зі здоровецький гарбуз, і крушив ним усіх піратів і все, що бачив навкруги, розкрутившись, мов вихор. А Тоня, використовуючи силу чарівного вітру, піднялася на другий поверх шинку і з вікна видувала на вулиці всіх піратів, що підходили до дверей знадвору.

— Бабах! — вигукнула принцеса Гвіневра, збиваючи двома пострілами світильник зі стелі, яким прибила одразу трьох піратів.

Та четвертий величезний пірат вхопив її за комір, піднявши над підлогою:

— Зараз я тебе розірву.

— Пардон, месьє, — просто з повітря виник дідусь Во і, як справжній майстер східного карате, вдарив його ногою по голові.

Пірат, випустивши Гвіневру, впав на підлогу з гуркотом великої шафи.

— Ось, тримайте, принцесо, — дідусь Во, відбиваючись ногами та стрибками із сальто від кількох піратів, дав Гвіневрі ще два пістолети. — Це револьвери — у них по шість куль.

— О! — вигукнула принцеса.

А зменшений кінь Хенгроен у цей час обачливо сховався під столом, час від часу визираючи з-під нього. Іноді, коли він бачив нагоду, то підставляв ногу або підбивав стілець перед кимось з ворогів.

Майя-Марія, витягнувши гнучку та міцну мотузку, зачепила її за стелю і крутилася над головами піратів, луплячи їх величезною дерев’яною ложкою, яку відібрала на кухні в шинкаря, попередньо надівши йому на голову каструлю.

Бійка була не дуже довгою — наші герої перетрощили все, що було в шинку, та перемолотили всіх піратів, які відступили, забравши із собою поранених. Гвіневра саме встигла розстріляти всі дванадцять патронів, навіть кілька разів клацнувши вхолосту.

Тоня і боцман визирали з вікна на другому поверсі шинку, роздивляючись приготування піратів.

• Здається, вони притарабанили гармати, — промовив Петренко. — Навіщо? - він подумав хвилинку та додав. - А! Вони будуть стрілять!

• По нам? - спитала Тоня.

• Точно, гармати, — з повітря зненацька з’явився дідусь Во.

Поправивши свого піджака, він, напружившись, подивився на те, що в кінці вулиці робили пірати. І дійсно — вони зібрали три гармати, та й самі вже були озброєні.

— Я напоїв водою принцесу, — до них нагору піднявся Ланцетот, з-за спини у нього виднівся меч, яким він щойно розганяв піратів у шинку. — Здається, вона вже не така войовнича і хотіла би поспати.

Також з’явився і Тарас, що вже заховав свого чарівного кулака Котигорошка. Боцман, який роздивився підготовку піратів до штурмування шинку, запропонував відступити:

— Ми себе видали, на жаль, а з гарматами воювати — невелика втіха.

— То ми їх переможемо, — відповів Тарас.

— Так, але ми ще не знаємо де Мурчик і Книга мольфара, — відповів боцман. — Тому навряд чи треба воювати з усіма піратами. Краще відступити, але спочатку знайти їх.

— Це вірно, — згодилася Тоня, і вони спустилися вниз, де ще залишалася Майя-Марія, принцеса, яка вже поклала голову на стіл зовсім сонна, та Хен.

Тоня розповіла свою ідею. У неї була чарівна стріла, за допомогою якої можна було знайти інший вихід з шинку. Усі були готові відступити, і тому Тоня, промовивши заклинання, визвала в повітрі свої чари. Сяюча стріла виникла під стелею і за наказом Тоні вирушила шукати вихід. На диво вона зайшла до комірчини в шинку, стукаючись у стіну.

— Не розумію, — сказала Тоня. — Тут таємний вихід?

— Можливо, — дідусь Во підійшов до стіни та постукав по ній, — скоріше, замурований. Тільки навіщо?

— Давайте я спробую, — запропонував Тарас. — Він знову надув свого велетенського кулака і. розкрутившись, ударив по стіні, від чого її частина завалилася в темряву.

Стріла одразу пірнула в темну діру.

— Там є прохід. Давайте за нею! — Тоня підхопила Шейсі на руки і рушиласлідом, а потім до неї приєдналися всі інші.

Наостанок дідусь Во зробив таємничий знак у повітрі, і вхідні двері шинку зачинилися самі собою.

Виявилося, що під піратським шинком був тунель. Та чарівна стріла, за якою йшли шукачі пригод, добре освітлювала кам’яні стіни. Тоня впевнено сказала, що стріла їх повинна вивести на поверхню.

— Тільки от куди — якщо ми на літаючому острові? — пробуркотів Хенгроен. — До наступної корчми?

— Чому б і ні? — відповів дідусь Во.

Вони зупинилися перед розгалуженням тунелю — він розходився на дві сторони. Боцман Петренко запропонував на хвильку спинитися:

— Дійсно, можливо, тут всі шинки з’єднані такими тунелями. Правда, незрозуміло, чого їх замурували та нащо це взагалі треба. - сказав він.

— Я вважаю, що ці тунелі можуть вести до королівського палацу, — промовив Ланселот, який ніс на руках сонну принцесу.

Принцеса Гвіневра пригорнулася до могутнього плеча лицаря.

— Чому це? — запитала Майя. — У нас такого тут не було. Був один тунель з бібліотеки в головну вежу.

— Може, це зробив Чорна Борода, щоб у разі потреба хутко втекти до місця, де на нього чекає корабель або чарівне дзеркало, — міркував уголос Петренко.

— А може, і навпаки, — відповів Тарас. — Десь у цих підземеллях стоять дзеркала, через які всі ці пірати й прибули на вашу планету.

— Для чого? — запитала Майя, але одразу збагнула, ляснувши себе по лобі: — А, ну зрозуміло — щоб тут все захопити.

— Так, — кивнув головою дідусь Во. — Вони готують вторгнення. А тільки ми, либонь, можемо зараз цьому завадити.

Було зрозуміло, що після бійки з піратами в них обмаль часу, поки за ними поженуться через ці штучно створені магією підземелля. Тому боцман запропонував одразу шукали вежу, в якій міг заховатися Чорна Борода. Тоді вони могли б або захопити найголовнішого пірата, або забрати Мурчика чи Книгу, якщо ті будуть поряд. Мета полягала в тому, щоб усе зробити швидко та без галасу.

Тоня зупинила свою чарівну стрілу і, промовивши знову заклинання, дала їй нове завдання: привести їх до найбільшої вежі замку — вежі Індіанців. Стріла одразу повернула ліворуч. Так вони рушили на пошуки вежі, де міг ховатися Чорна Борода.

Йшли вони недовго, бо й літаючий острів був невеликий, як і місто піратів. На поверхні вони б його оминули за десять хвилин, а от під землею в лабіринтах довелося прогулятися втричі довше. Та їх ще не шукали — мабуть, про тунелі знав тільки Чорна Борода і його найближчі помічники.

Стріла впевнено вела всіх, звернувши ще один раз ліворуч і один раз праворуч. Проходячи біля останнього повороту, наші мандрівники почули гуркіт в іншому коридорі та віддалені голоси. Боцман на всяк випадок взяв у руки свою променеву рушницю, а Ланселот намацав однією рукою свого меча, продовжуючи нести принцесу, яка ще спала. Та їх не наздогнали — вони розминулися з переслідувачами.

Нарешті вони опинилися перед цегляною стіною, до якої піднялися сходами. Так, вхід був знову замурований.

— Я згадала це місце, — сказала дівчинка-індіанка. — Це прохід до підземелля вежі. Он там, — вона показала праворуч, — у кутку підземний колодязь, з джерелом.

Вона підбігла до нього і зазирнула в темне кільце:

— Немає води.

— Бо ми в небі, — пояснив боцман, потім він подивився на цегляну стіну: — Треба пройти, але якщо ми почнемо її розвалювати, то гуркоту буде... треба щось придумати.

— Нам допоможе тільки магія кунг-фу та сила енергії Ці, — зненацька заговорив дідусь Во.

Він хлопнув долонями і піднявся в повітря. Дідусь поправив краватку на костюмі, склавши ноги в повітрі, ніби він сидів на килимі, і почав повільно махати руками, неначе птах. Потім, виставивши руки перед собою, він заплющив очі.

Його долоні почали в повітрі рухатися, ніби підманюючи цегляну стіну. І, о диво, зі стіни, спочатку з шурхотом та повільно, а потім швидше, відділилася одна цеглина, що, слідуючи за долонею дідуся, підлетіла до нього і повільно опустилася на підлогу лабіринту перед стіною. Потім те саме сталося з іншою цеглиною. Дідусь Во немов невидимими руками діставав зі стіни одну цеглину за другою, які складалися в купки на землі. Через кілька хвилин у стіні виник невеличкий прохід. А за ним знаходилася напівтемна зала головної вежі, де, можливо, сидів страшний пірат Чорна Борода.

12. Врятувати Мурчика

Наші герої опинилися в підземеллі вежі, де було тихо. Майя тут добре орієнтувалася. Вона показала на другий прохід, не закладений цеглою, але зачинений дверима на замоку:

— Це прохід у бібліотеку.

Великі двері з кованого заліза мали також великий важкий замок. Але Майя дістала зненацька з кишені ключа та легко їх відкрила:

— Зачинимося з іншого боку.

— Але Мурчик там! — Тарас показав на стрілу, яка рвалася по сходах в інший бік.

Сходи вели нагору, до вежі.

— Це все так, але в нас замало сил, я так гадаю. А в бібліотеці… в мене є одна ідея, як нам швидко перемогти всіх піратів, скільки б їх не було, — пояснила дівчинка. — Там є дещо, що я взяла б із собою.

— Наприклад? — поцікавився Петренко.

— Ну, наприклад, кілька касет для мого чарівного фотоапарату, — відповіла Майя. — І ще дитячі книжки з малюнками.

— І чим вони нам допоможуть? — хмикнув Тарас.

— Багато чим. А ще там є великий балкон, і на нього можна навіть посадити Папагая. А з малюнків можна створити декого, — Майя хитрувато підморгнула.

— Це слушна ідея, здається, я зрозумів, — погодився дідусь Во. — Тільки давайте зробимо так. Зайдемо, а замок повісимо ззовні знову.

— Як же ми зайдемо, а замок повісимо ззовні? — здивовано запитала Тоня.

— Хтось мусить залишитися тут, — сказав Ланселот.

Він подивився на Гвіневру люблячими очима.

— Може, це я? Десь заховаюся в лабіринті.

— Ви не заховаєтеся, — похитав головою дідусь Во. — А от мені це не складно, бо я можу ставати невидимим.

Він простягнув руку до дівчинки-індіанки:

— Давай ключа.

Взявши ключ у Майї, дідусь Во дістав невелику сопілочку з внутрішньої кишені піджака:

— Заграйте на ній, і тоді Папагай прилетить до вас. Тільки передчасно його не викликайте.

І коли компанія пройшла до проходу, що вів у бібліотеку, дідусь Во привітно помахав всім на прощання, закрив двері та зник.

У бібліотеці було і дивно, і цікаво. Цікаво тим, що навкруги стояло багато величезних шаф з поличками. Сама Бібліотечна вежа космічних індіанців складалася з височезної зали, по центру якої висіли, мов на ялинці, різнокольорові дзеркала. Вони звисали зі стелі на різній висоті, віддзеркалюючи промені сонця, що потрапляли до зали з шести великих та високих вікон, відкидаючи сонячних зайчиків на порожні полички. Оце й було дивно — полички в бібліотеці виявилися порожніми. До поличок і вікон можна було піднятися дерев’яними сходами, що оповили залу, неначе павутиння. Але книг тут не було.

Під дзеркалами Тоня та інші побачили порожній круглий столик з каменю — здається, це був білий мармур. По кутках теж було кілька столиків, тільки дерев’яних, а біля них — стільці.

— І де всі книги? — запитав Ланселот. — Пірати, мабуть, вкрали?

— Піратів тут не було, — сказала Майя. — Замок вкритий пилюкою. Книги нікуди не ділися. Вірніше, їх тут і не було ніколи.

— Тобто? — Тарас підійшов до мармурового столика під дзеркалами і доторкнувся до нього.

— Це бібліотека фантазій, — відповіла Майя, яка теж підійшла ближче. — Це просто — поклади руку на цей стіл і уяви книжку, яку ти читав чи хотів би прочитати. І вона з’явиться. Її можна буде взяти, а прочитавши — покласти назад. То вона одразу зникне.

— Ого! — Тарас із цікавістю поклав руку і зажмурив очі.

Він пошепки промовив:

— «Капосна книжка Малого Вовчика» Вайброу.

Хлопчик відкрив очі — під його рукою лежала невеличка книжечка. Так, це була та сама книжечка, що Тарас читав її вдома рік тому.

— Забирай її одразу, а то знову зникне! — нагадала Майя.

— Диво, — Тарас гортав книгу, передивляючись сторінки.

Майя попросила Тараса відкрити якусь сторінку з ілюстрацією і підізвала інших. Коли хлопчик показав їй малюнок з маленьким вовчиком з книжки, то дівчинка спритно сфотографувала його — з фотоапарату вилетіла готова фотографія. Майя підхопила її.

— А тепер дивіться, — вона провела по фото своїм маленьким пальчиком, неначе зачепила ним вовчика зі знімку. І він дивним чином зістрибнув з фото на підлогу бібліотеки:

— Добрий день. Здається, є нові пригоди для М. Вовчика?

Тарас, як і всі інші, відмовлявся вірити своїм очам. Це було справжнє вовченятко, але неначе намальоване, хоч і живе.

— Поки помовч і постій тихенько, — попросила Вовчика Майя. І почала пояснювати.

По-перше, розповіла вона, персонаж з фотографії слухається того, хто його сфотографував та оживив. По-друге, персонажа можна повернути назад на фото — для цього його порожній знімок треба просто віддати йому, і тоді вони разом розчиняться у повітрі, або розірвати. Ну й головне — чим більше на фото героїв, тим їх більше можна відтворити.

— Вовчику, — Тарас подивився на свого героя.

Маленьке звірятко, вдягнене в синю курточку, чухало собі вухо лапкою. Тарас запитав у Майї:

— Мені б хотілося, щоб він і мене слухався. І був другом.

— Це нескладно, — Майя підійшла до Вовчика і промовила: — Вовчику, слухайся мого друга Тарасика.

— Немає проблем, — відповів Вовчик, одразу підстрибнувши до хлопчика.

Він потерся об його ногу мордочкою, а потім простягнув йому лапу:

— Відтепер ми друзі і я у твоїй банді.

— Добре, — Тарас потиснув сміливу лапку.

— Я навіть не знаю, кого мені хотілося б почитати, — промовив задумливо Ланселот.

— А я знаю, — сказала Тоня.

Вона рішуче підійшла до столика і поклала руку:

— Комікс «Війна Нескінченності», Марвел.

Гарний ілюстрований журнал з’явився у неї в руці. Дівчинка розсміялася. Вона розкрила комікс — на сторінках були її улюблені герої. Але це ще не все. Крім героїв «Нескінченності» Тоня замовила Бетмена та «Загін Самогубців» — і ці комікси теж в неї з’явилися.

— Тільки в мене вже мало плівки, — Майя побігла до однієї з шаф.

Там стояв старий комод. Дівчинка почала в ньому нишпорити, відкриваючи шухляди та висипаючи різні речі. Гральні карти, кубик Рубіка, старовинні монети і різні папірці. Майя шукала нові фотокасети.

Ще шість фотокасет виявилися в одній з шухляд.

— Оце і все, — зітхнула Майя. — Шість касет з плівкою і шістдесят знімків.

— Нам треба розрахувати, хто яких помічників собі прикличе, — боцман підійшов до Майї. — Мабуть, я призову лише одного. Тільки б де його взяти?

— А в мене буде кілька, — сказав Ланселот. — Якщо ви не проти.

— Зате в мене — ціла купа, — посміхнулася Тоня.

— А я книжок не читала, тому не знаю, — сумно промовила Шейсі, але Тоня обняла її, заспокоївши, що вони вдвох будуть командувати всіма героями, які оживуть.

Тоня зробила з Майєю знімок з коміксу — на фотографії вона легким рухом зачепила дівчинку з білявим волоссям та великою палицею, і біля неї виникла Харлі Квін.

— О! Я вже тут! — дівчина роздивилася навколо і звернулася до Тоні: — Хоч мені цього не дуже й хочеться, але я буду тебе слухатися, мій шефе.

— І бажано захищати моїх друзів, — Тоня показала на всю компанію.

Певний час Харлі Квін, Бетмен, і Супермен з Людиною-Павуком, і всі інші мовчазно роздивлялися одне одного, але погодилися — бо що робити, коли ти мусиш допомагати тому, хто тебе створив.

Потім з’явилася жінка-кішка і дивна людина в залізному костюмі. Але на цьому Тоня не зупинилася, додавши спритного чоловіка в костюмі чорної пантери. Тарасик до Вовчика додав привид Вовчила-Хижачила, говіркого ведмедя на ім’я Нормус і Чухлю.

Боцман Петренко, підійшовши до чарівного бібліотечного стола, поклав руку і дістав книгу під назвою «Мамай» . Так, справді, у книзі був намальований той самий козак Мамай, який одразу зістрибнув зі знімка, вдягнений у козацьку одежу.

— Ну що, козаче Василю? Готові до битви? — запитав він, набиваючи люльку.

— Готовий, — погодився боцман Петренко. — Та битва буде з піратами — всіма піратами світу.

— Нам хоч всі чорти з пекла, — посміхнувся у вуса козак Мамай, запаливши вогонь. — Для характерника кожна битва за радість.

Ланселот довго думав, поклавши руку. Він закрив очі, пошепки промовляючи якісь імена. І зненацька на його руці виникла старовинна, в обкладинці з міддю книга.

— Що це? — запитала Гвіневра.

— Це книга янголів, — Ланселот з тремтінням перегорнув кілька важких сторінок, коли знайшов те саме місце. — Ось.

На малюнку було два янголи — чоловік і жінка. Лицар попросив Майю сфотографувати малюнок. За хвилину в залі з’явилася Аріель, жінка-янгол з великим луком, з вогняними стрілами і в сяючих обладунках, а поряд — Херувим з вогняним мечем. Вони були високі на зріст і сяяли, як повний місяць на небі.

— Ми готові захистити вас, лицарю. І ваших друзів, — промовив Херувим, а Аріель додала: — Мої вогняні стріли досягнуть горизонту і сонця, якщо це буде необхідно.

— Дякую вам, — Ланселот схилився перед ними, попри те, що вони служили йому. — Хоч сам ще не вірю в це.

Гвіневра взяла книгу з грецькими міфами і створила Артеміду, яка з’явилася з двома величезними ведмедями, яких навіть Нормус трошки побоювався.

Майя вирішила й собі знайти помічників.

Поміркувавши трохи, вона звернулася до інших друзів:

— Взагалі-то я хочу створити велику кількість драконів з однієї книги. Але ж вони тут не зможуть розміститися, бо дуже великі. А якщо я викладу їх за межами вежі, то нас помітять пірати.

— Так, це не варіант, — погодився Ланселот. — Тоді Чорна Борода може втекти з Мурчиком і Книгою мольфара. А нам треба захопити його зненацька.

— Я теж так вважаю, — відгукнувся Тарас. — Тому пропоную розділитися. Наприклад, Майя залишиться тут, а ми з усім нашим військом рушимо в палац, де сидить цей Борода. А якщо нам стане важко, то Майя створить штук із десять великих драконів.

— Слушно, — з повітря зненацька з’явився дідусь Во, від чого всі трохи здивувалися. — Та от тільки нас вже шукають. Треба діяти!

Він показав на велике вікно бібліотеки:

— Дивіться!

Коли друзі підійшли до вікна, то побачили, що вся площа навколо обох веж була заповнена піратами. Пірати були не самі — кілька піратських гармат вже було націлено на бібліотечну вежу. А на балконі протилежної вежі стояв величезний та страшний пірат — Чорна Борода.

Так, у нього справді була велика чорна борода, а ще зріст понад два метри. Він стояв на вежі, з двома пістолетами на поясі. А от біля нього на мотузці був прив’язаний Мурчик.

— Няу! Тарасе, Тоню, краще тікайте звідси! — зненацька вигукнув котик. — У нього чарівна книга, і з моєю силою він може робити взагалі будь-які чари, які тільки заманеться!

— Мурчику! — вигукнув хлопчик, побачивши свого улюбленого котика. — Ми тебе врятуємо.

— Не вийде, — котик показав, що його передні лапи зв’язані.

— Гей! Карапузи! — звернувся зі свого балкону до всіх, хто був в бібліотеці, Чорна Борода, вимахуючи Книгою мольфара в руці. — Здавайтеся, і тоді, може, ми когось пожаліємо. А якщо ні, то зараз гарматами рознесемо вашу вежу! Три тисячі чортів і одна чортиця!

Компанія, що прийшла рятувати котика, від цих слів тільки стала сміливішою.

— Зараз вони нас атакують гарматами, — промовила Гвіневра. — Це якийсь жах.

— Ну, ядра та снаряди я можу відбити своїм молоточком, — посміхнулася Харлі Квін. — Саме туди, звідки вони вилетять.

— І ми теж допоможемо. Так. Звісно! — заявили інші герої коміксів.

— Я побудую вогняну стіну, через яку не пройде жодний снаряд, — повідомив Херувим.

— Але як ми пройдемо через неї? Якщо нам треба буде? — спитала Тоня.

— Зроблю в ній прохід, — відповів Херувим, неначе це була його щоденна робота.

— Тоді треба план, — сказав боцман Петренко.

У цей час під гомін піратів знову озвався Чорна Борода з протилежної вежі:

— Я рахую до десяти! Один!

— Во, ти можеш викликати сюди Папагая і стати невидимим? — запитав Василь Вікторович. — Якщо тобі вдасться прокрастися невидимим на вежу до Чорної Бороди, поки ми будемо битися, ти вихопиш в нього Книгу мольфара?

— Так, — кивнув головою дідусь Во. — Зможу!

— Два! — вигукнув пірат.

— А ви, — боцман звернувся до Тоні та її помічників, — Готуйтеся тримати оборону. Ми в цей час з козаком Мамаєм здійснимо відволікаючий маневр — удамо, неначе відкрито нападаємо на вежу, де Чорна Борода.

— Три! — почулося від піратів.

— Ланселоте і янголи, ви — наш резерв. Якщо щось піде не так, як планувалося, то створіть нам захист і допоможіть дідусю. Ланселоте, будь біля Тоні як охоронець. Та наглядай за принцесою.

— Так, лицарю Петренко, — зненацька вимовив Ланселот, чим дуже потішив Василя Вікторовича.

— Ким я ще не був, так це лицарем.

— Чотири! — вигукнули вже всі пірати, заряджаючи свої гармати.

— Тарасику та Нормусе, і ти, Хижачило, а також леді Гвіневро. Ви утримуйте вхід з підвалу в бібліотеку. Це наш тил, — наказав боцман, знімаючи з плеча свою променеву рушницю.

— Ми зможемо, — відповів Тарасик. — Правда, Вовчику?

Хлопчик віддав честь своїм друзям, а Вовчик з Нормусом у відповідь зробили те саме. Слідом за ними — й богиня Артеміда з Гвіневрою і двома величезними ведмедями.

— П’ять!

— А тепер наше завдання — вистояти, поки дідусь Во непомітно добереться до Чорної Бороди, — боцман рушив до одного з відчинених вікон Бібліотечної вежі.

— А ми? — запитала Майя, стоячи біля Хенгроена. — І до речі, він так і буде поні?

— Звісно, ні, — Тоня промовила заклинання, й кінь одразу повернувся до своїх розмірів.

— Майє, ти наш другий резерв бою, — пояснив боцман. — Будь біля чарівного столика. І щойно Тоня або я дамо команду — створи десять величезних драконів, щоб вони кинулися на Чорну Бороду з усіх боків. Це якщо в дідуся Во нічого не вийде.

— Окей! Пане генерале! — Майя віддала честь боцману Петренку, який вже стояв у вікні.

— Шість! — вигукнув пірат Чорна Борода і додав: — Здавайтеся!

— Ми готові, — нахилила голову Аріель і Херувим.

— Дідусю Во, скажи Папагаю, нехай охороняє шпиль нашої вежі. Маю надію, що панцир у нього броньований.

— Усе в нього броньоване, навіть крила, — дідусь Во стрибнув у вікно і зник ще в повітрі.

Тоня зробила крок до вікна, та повернулась до Тарасика. На якусь мить очі братика та сестрички зустрілися. Хлопчик, який вже надмухав великого кулака Котигорошка несподівано посміхнувся їй. А Тоня йому.

— А як твій Вовчик буде захищати наш підземний вхід?

— Не хвилюйтеся, — Вовчик у цей момент показав чотири мисливські рушниці. — Це було у Нормуса в рюкзаку.

— Не хвилюйтеся, — Артеміда дістала лук і стріли.

— Не хвилюйтеся, — Нормус дістав з рюкзака ще купу патронів.

— Сім! — лунало знадвору.

Тоня сказала те, що давно хотіла б сказати:

— Я люблю тебе, Тарасику. Ми переможемо.

— І я теж, — відповів Тарасик. — Ти вправна чарівниця.

— А я кохаю тебе, моя принцесо, — Ланселот послав люблячий погляд Гвіневрі, дістаючи меча.

— І я теж — кохаю.

Тоня і Ланселот встали у вікні разом Біля них була Харлі та всі герої коміксів.

— Здається, це ще та битва, — промовив Тор, дивлячись на Харлі.

— Та щось таке, — скривилася дівчина, розмахуючи молотом. — Позмагаємося?

— А то! — підключився Капітан Америка. — Зараз буде у всіх істерика.

— Вісім...

Боцман Петренко взяв у руки променеву рушницю та звернувся до козака:

— Що вміють твої шаблі, козаче?

— Що завгодно, — пихнув люлькою Мамай. — Але найкраще — бити ворогів.

Василь Вікторович і козак Мамай стрибнули з вікна вниз.

13. Остання битва

— Дев’ять! — вигукнув Чорна Борода. — Вогонь!

Одразу сто гармат вистрілили по Бібліотечній вежі. Вони легко б змогли одним залпом зруйнувати всю вежу, та герої Марвела не дали їм це зробити. Тор, Харлі, Капітан Америка та інші не просто повідбивали всі ядра та снаряди. Тримаючи на руках Шейсі та дивлячись, як на неї летять вогняні кулі, Тоня лише встигла примружити свої очі, але жодна з куль до неї не долетіла.

Перші снаряди почали спритно відбивати Харлі і Тор. Вогняні кулі летіли прямо на Тоню, що стояла у вікні. Так, кулі ось-ось повинні були розірватися на стінах, але таємні друзі дівчинки з її улюблених коміксів спритно їх відправили назад. І тільки коли куль стало забагато — так, що небо над Бібліотечною вежею було вкрите вогняними хмарами, — Тор вигукнув:

— Аріеле! Став стіну!!!

Янгол у цю мить вистрілила одразу трьома сяючими стрілами, які впали перед вежею і створили міцну напівпрозору стіну, що зупинила всі інші снаряди та ядра.

У цей час боцман Петренко та козак Мамай билися завзято з піратами унизу. Вони пробивалися між їхніми рядами, стрибаючи над головами злочинців Чорної Бороди, поступово наближаючись до нього. Але це було дуже повільно — піратів на площі стояло кілька тисяч.

— Ха-ха-ха!!! — засміявся голосно Чорна Борода, усе ще стоячи на балконі Залізної вежі. — Ці ваші печерні фокуси — ніщо поряд з моїми можливостями.

Він вхопив на руки котика, який жалібно занявчав, намагаючись видертися, та лише вимахував безпорадно своїми зв’язаними лапами.

— Я можу таке, що вам і не снилося!!! А ще — я взагалі-то безсмертний, — прокричав пірат.

— Зараз перевіримо! — Аріель вистрілила в його сторону стрілою, але стріла, не долетівши, у повітрі зламалася, неначе наштовхнулася на ще одну невидиму стіну.

— Навколо нього якийсь захист, — повідомила Аріель, продовжуючи обстрілювати Чорну Бороду, але нічого не виходило.

— Побережи стріли, — Ланселот витягнув меча. — Тоню, ти тепер головна на вежі, а я поки допоможу боцману.

Лицар стрибнув униз, розмахуючи мечем.

— Які ви смішні! — Чорна Борода, тримаючи в одній руці Мурчика, а в другій Книгу мольфара, швидко прочитав якесь заклинання, а потім голосно промовив: — А як ви тепер справитеся? Ваша стіна надійна, і ви розбили половину моїх гармат. Та от тільки вона зупиняє всіх зі світу живих, але не зі світу мертвих.

Він підняв над головою Мурчика, навколо якого засяяло яскраве марево:

— Усі скелети світу, за всі часи, хай прийдуть сюди і зруйнують цю вежу та всіх, хто в ній є!

— У вас тут жах! — Тарасик опинився біля Тоні. — А ми там справляємося — вони поки не можуть пробитися через прохід знизу. Там Нормус із Вовчиком і ведмеді в коридорі. Але шо це? — він показав рукою, хоча міг би вже й не показувати.

З усіх сторін до летючого острова, на якому був замок і місто піратів, простягнулися довжелезні кам’яні доріжки. Їх було десятки, а може, й сотні. І по цих доріжках з-за горизонту між хмарами бігли тисячі, а може, мільйони скелетів. Скелети були озброєні хто чим. В одних були рушниці та пістолети, в інших шаблі, піки та сокири. А дехто просто виривав бруківку з доріжок, маючи намір її жбурляти.

І над цим морем скелетів височів пірат Чорна Борода, який вказував Мурчиком у руці на Тоню і Тарасика на Бібліотечній вежі:

— Вперед, імбецили!

— Імбецили? — зненацька повернувся один зі скелетів. — Я з цим не згоден — які ж ми імбецили?

І одразу отримав по голові черепом іншого скелета:

— Ану, мовчи, імбецил. Бо зроблять з твоїх кісток підмурок, а з черепа — тарілку!

Море скелетів заповнювало все навкруги.

— Ми їх не втримаємо вогняною стіною, — промовив Херувим. — Вона на світ мертвих не діє.

— Ми допоможемо! — Тор стрибнув у натовп унизу, а разом з ним Капітан Америка та Харлі. Над площею кружляли Бетмен і Людина-Павук. А в цей час над вежею з двома драконами ворога бився Папагай.

Почалася страшна битва. Але сили були нерівні — скелетів прибувало і прибувало, і навіть Тор з іншими супергероями не могли їх усіх зупинити. Та на допомогу зненацька прийшла Майя.

— О! — вигукнула вона, пошукавши у своїй сумці щось. — Оце!

В руці у дівчинки-індіанки опинилися два аркуші паперу. На кожному з них були намальовані ховрашки з палицями. Ті самі ховрашки, яких Майя намалювала силу-силенну, коли нудьгувала в гостях у свинтусів.

— Тут їх сотні дві, а може й більше, — сказала вона. — Зроблю з них армію!

Дівчинка швиденько зробила десять фото і магічними рухами скинула їх зі знімків у залу бібліотеки. За мить вся бібліотека була заповнена пискливини ховрашками з метр заввишки, кожен з дубовою палицею. Потім, упевнившись, що в неї вийшло, вона продовжила робити і робити їх.

— Так, наша володарко! — вигукнуло найбільше звірятко, у той час як друзі притислися до стін.

Майя подивилася надвір — Тор, інші герої Марвела, а також Херувим з Ланселотом намагалися пробитися до оточених на полі бою боцмана Петренка і козака Мамая, котрі вже просто перестрибували через завали розбитих скелетів і побитих піратів. Але навколо були цілі пагорби нових, ще цілих жителів світу мертвих.

— Ховрашки мої вірні! — вигукнула Майя, вимахуючи фотокамерою. — Сійте добре, вічне та розумне. Борітеся за мене та моїх друзів! Прибийте всіх скелетів, що на нас напали, і допоможіть боцману Петренку та іншим моїм друзям.

— Гей, панове! — головний ховрашок розмахнувся палицею, і навала сміливих пискливих тваринок рікою ринула назустріч морю скелетів.

Далі почалося справжнє побоїще. Уже за кілька хвилин армія ховрашків пробилася до боцмана і великим клином рушила між хвилями атакуючих скелетів до вежі Чорної Бороди.

Та пірат лише посміхався:

— Не вийде у вас нічого.

Так — навколо пірата досі була невидима стіна в повітрі, на яку наражалися ховрашки, але пробитися через неї не виходило. Навіть те, шо Тоня використала свій супервітер, який відкидав навіть скелетів, ніяк на магію не вплинуло.

Тарас підійшов до Тоні, спираючись на величезний кулак:

— Треба щось придумати. Ми не зможемо до нього добратися. Це якісь чари.

— Так, — згодилася Тоня, розмірковуючи, що робити.

— Треба поспішати! — біля дверей у бібліотеку прокричала Гвіневра, яка опиралася нападу піратів та скелетів. — Їх тут більшає.

— Головне — добратися до Чорної Бороди, — промовила Майя. — Якщо доберемося, то ми виграли.

— Не виходить, — з повітря з’явився дідусь Во. — Якась стіна, та мої чари теж не діють.

— Стоп, — сказав Тарас. — Він же стоїть ногами на вежі? Значить, там є якась частина, яка не захищена стіною. Хоча — може, й нема...

— Твоя стріла,— промовила Шейсі до дівчинки.

Тоня здогадливо посміхнулася. Вона звернулася до собачки:

— Ти, Шейсі, розумничка. Точно — я зроблю чарівну стрілу, яка завжди вказує шлях до мети. І вона заведе нас до Чорної Бороди таємним шляхом, якщо є така можливість. Тільки хто проб’є нам до нього дорогу?

— У мене є кілька плівок, — сказала Майя. — Ще зробимо кілька сотень ховрашків! Та й пустимо їх.

Сказано — зроблено. Поки головна битва йшла біля двох веж, Тоня створила чарівну стрілу.

— Тільки нехай буде вихід, нехай буде вихід... — пошепки промовляла вона, поки стріла крутилася на місці, шукаючи шлях.

І вона його знайшла, вказуючи на двері, що вели у підвал, де Артеміда з ведмедями та Вовчиком відбивалася від скелетів і піратів, що наступали з підземелля.

Через дві хвилини друга армія ховрашків змела ворогів, за наказом рушивши за стрілою.

— Тарасе, ти зі мною? — запитала Тоня братика.

— Так! — мовив хлопець, приготувавши чарівного кулака.

— І я! — визвалася Майя. — У мене є ще дві плівки!

Вони, залишивши Гвіневру та інших охороняти разом з ведмедями бібліотеку, рушили через підземелля. Стріла вела ховрашків у другу вежу, де вони зупинилися перед зачиненими дверима, які палиці тваринок розбили за мить. Далі була Залізна вежа, де знаходився Чорна Борода, а нагорі вічним сном спали Вічний Індіанець і його Скво. Разом із ховрашками, перезаряджаючи рушниці, рушили Нормус та Вовчик з Чухлею і Вовчилом-Хижачилом.

Ховрашки розчистили весь шлях і швидко кинулися до покоїв Бороди, прориваючись через двері на балкон. Здається, це дуже здивувало пірата. Він встиг тільки відкрити рота, як тваринки рушили на нього. Та майже біля мети вони зустрілися з двадцятьма міцними піратами, котрі охороняли ватажка.

В цей момент і з’явилися на балконі діти. Та секунди вистачило Чорній Бороді, щоб стрибнути на край вежі. Він вдарився головою у свою невидиму стіну й одразу рухом долоні її прибрав. Тоді пірат підвісив над площею Мурчика в одній руці:

— Стійте! Бо інакше Мурчику кінець!

— Стійте! — закричав Тарасик, зупиняючи всіх.

Майя зупинила ховрашків.

— Не слухайте його! Ловіть Чорну Бороду! — вигукнув Мурчик. — Бо він зараз отямиться!

— Ні. Ми врятуємо тебе, Мурчику, — Тарас виступив наперед. — Віддай нам його!

— Смішно, ха-ха-ха! — розсміявся Чорна Борода.

Кілька вцілілих піратів обступили його.

— Що ви взагалі зможете мені зробити? Ваша біда — це доброта. Ви зараз змогли б мене перемогти, та другий раз цей фокус не вдасться.

У цей момент на балкон видердись боцман Петренко і козак Мамай.

— Послухай, дядьку, — боцман прицілився в нього рушницею. — Просто віддай єгипетського кота і Книгу мольфара, а ми тебе відпустимо.

— Ще чого — віддати найпотужнішу чарівну книгу світу, — зареготав пірат. — Та й кіт мені може ще пригодитися. А от ви — ні.

Він розгорнув книгу і вимовив ще одне заклинання, піднявши над головою Мурчика. Замок почав хилитися набік.

Тільки тепер Тоня з Тарасом помітили, що пірат прив’язаний до перил балкону мотузкою. Острів нахилявся все більше — скелети, пірати та наші друзі покотилися. Майя закричала з дверей у кімнати Залізної вежі:

— Сюди! Швидше!

Та заскочити встигли тільки боцман з Тонею. Тарасик з Ланселотом зачепилися за край балкону. А унизу все котилося шкереберть.

— Стрибайте на мене! — до них підлетів, взявшись невідомо де, Папагай. — Хутко!

Тарасик і Ланселот просто впали на дракона. А Чорна Борода вже висів на мотузці та реготав:

— Ха-ха-ха! Скоро весь острів перевернеться. Всі попадають у море. А потім повідвалюються і вежі, і все, що тут є. А от я залишусь.

— Як же ти залишишся? — запитав боцман, прицілившись у пірата.

Та Чорна Борода вже знову закрився прозорою стіною, і постріл не пробив її.

— Наївні, — пірат промовив заклинання, і сильний вітер видмухнув боцмана та друзів з дверей у повітря. — Прощавайте.

— Папагаю! Рятуй нас, — Майя просто в повітрі зробила фото дракона і випустила з фотокартки його копію прямо перед падаючими в море друзями.

Другий Папагай, що виник з фото, підхопив їх. А Шейсі, падаючи, зачепилася за його хвіст.

— Це мене не зупинить. Нехай навіть всі тут пропадуть і острів зникне, — вигукував пірат, дивлячись, як мільйони скелетів падають у море.

Він відкрив останню сторінку Книги мольфара.

— Це остання сторінка. Це останнє заклинання. Я його промовлю, і всі заклинання будуть у моїй голові, — пірат почав промовляти його, причепивши мотузкою кота зі зв’язаними лапами до пояса. — От і все! Адіос мучачес!

Другий Папагай порівнявся в повітрі з першим, зупинившись навпроти закритого захисною стіною Чорної Бороди. А острів і далі продовжував повільно перевертатися. Один раз у повітрі промайнув Тор, та навіть він не зміг пробити захист Бороди своїм сильним молотом.

— Вибачайте, діти, прости, Тоню, — він відлетів до Бібліотечної вежі. — На жаль, ми не можемо нічого зробити.

— І ми! — Аріель злетіла до шпилю другої вежі. — Ми спробуємо врятувати всіх у бібліотеці.

— Ланселоте! Я кохаю тебе — ти справжній воїн! І найкращий лицар, — Гвіневра промайнула у вікні бібліотеки, намагаючись втриматись усередині.

— Я теж тебе кохатиму все життя.

— Ну, діти, що ж робити? — боцман перезарядив гвинтівку. — Соромно мені дивитися безпорадно на те, що відбувається.

Та в цей час велика тінь закрила острів. Обидва дракони з нашими героями і пірат обернулися. Величезний космічний корабель зачепив протилежну верхівку острова, не даючи йому перевернутися, і почав тягнути його назад.

— Це «Гетьман Сагайдачний»! — вигукнув боцман. — Як вони нас знайшли — не уявляю! У нас ще є час!

З космічного крейсера одна по одній вилітали невеличкі літаючі тарілки, що стріляли по скелетах і піратах нищівними променями. Кілька тарілок підлетіло до двох драконів, і в одній з них відкрився люк, з якого визирнув хлопчик тарасового віку:

— Тато! Ми тебе все-таки знайшли!

— Вітю — це ти? Я ж казав тобі не сідати самому за кермо! — прокричав радісно та водночас здивовано боцман Петренко.

Він навіть небезпечно нахилився вниз, та ледь не впав з Папагая.

— Але я поспішав тобі на допомогу!

— У нас мало часу — Папагаю, Майє, діти! Треба негайно щось придумати.

— Чорна Бородо! — голосно промовив син Василя Вікторовича. — Вас оточено. Припиніть супротив. Ми будемо все одно вас переслідувати, де б ви не поділися. Поверніть Книгу мольфара!

— Повернути Книгу мольфара? — розмірковував Борода. — Але що ви мені зможете зробити? Ну зупинили ви перевертання острова, та я маю тепер в голові безмежну кількість заклинань. Мені тепер навіть кіт не потрібен.

Він відчепив від себе кота і скинув додолу — тільки вигук встиг за Мурчиком униз. Але Папагай миттю пірнув до моря і перехопив падаючого котика. У цей час з другого Папагая сердитим поглядом на Чорну Бороду позирала Майя:

— Ти відповіси за все, Чорна Бородо.

— Цікаво, як? — розсміявся Борода. — Що мене зупинить? Що?!

— Що? — Майя дістала фотоапарат.

— Майє — в тебе остання плівка! — закричав Тарас, підлітаючи з Мурчиком та іншими на першому драконі.

— Ти сам і зупиниш себе, — відповіла дівчинка і сфотографувала Чорну Бороду.

Щойно фотографія опинилася у неї в руках, дівчинка одразу провела по ній своїм пальчиком і створила біля справжнього Бороди його копію, яка їй підкорялася.

— Що робити? Я чекаю наказ, моя господине, — створений привид пірата стояв на балконі.

— Забери в нього Книгу мольфара, — наказала Майя.

І пірат-копія одразу кинувся на Чорну Бороду. Його не зупинила невидима стіна, яка одразу зникла. Одразу зав’язалася бійка. Вони стрибали один на одного, билися кулаками й ногами, кусалися. Але сили були рівні. Майя та інші вже готові були рушити на допомогу, як зненацька прямо на плечах в Чорної Бороди з повітря з’явився дідусь Во. Він обхопив його міцно ногами і дістав звичайнісінький липкий скотч:

— Ви дивіться, що я знайшов! — поки привид і пірат втримували один одного за руки, дідусь Во, до того як його скинули з плечей, намотав навколо долонь Чорної Бороди силу-силенну скотчу.

Але в цю секунду Книга мольфара вислизнула з піратських рук. Вона, підхоплена вітром, злетіла на мить вище вежі, а потім стала падати в море.

— Папагаю, лови її! — закричала Тоня, і дракон метнувся униз.

Папагай мчав дуже швидко, наздоганяючи книгу, яка вже падала каменем до води. Тоня виставила руку і підхопила її.

— Це ще не кінець! — Чорна Борода неймовірним зусиллям розірвав скотч, яким у нього були зв’язані руки. — Я і без Книги мольфара знаю кілька непоганих заклинань тепер.

І він щось промовив, від чого його руки стали залізними. Яскравий метал напружився так, що в пірата навіть розірвалися рукави сорочки.

Тим часом Тарасик і боцман Петренко зістрибнули на балкон разом з козаком Мамаєм. А з іншого боку спустилися Тор і Харлі Квін.

— Може, вже досить, дядьку, — промовила хитро Харлі, вимахуючи молотом.

— Не досить! — Чорна Борода вдарив кілька разів навколо себе, і від його ударів балкон з двох сторін обсипався, через що Тарасик ледь не впав у провалля, та боцман вхопив його в останню мить за руку.

Тор кинувся на пірата, але відлетів від шаленого удару залізною рукою, пролетівши до другої вежі, де була бібліотека. Харлі кинулася з привидом пірата на нього, та зупинилася за мить, як і всі інші, — на плечі в пірата сидів невідомо звідки з'явившийся ховрашок з великою палицею:

— Ку-ку-сю-сю! — пропищав він і вдарив палицею Чорну Бороду по голові, від чого він одразу звалився.

— Здається, все, — Тарасик струсив із себе пил.

Майя спустилася біля нього:

— Треба зв’язати, правда чим? Руки в нього залізні.

— Усе простіше, — боцман Петренко підхопив книгу в Тоні, яка вже прилетіла та до якої кинулася в обійми врятована Шейсі. — Мурчику, треба твоя допомога — відмінити всі чари. Є тут у книзі таке заклинання. І все стане як було. А Чорна Борода втратить свою силу.

— Звісно, допоможу, — котик розім’яв звільнені лапки, але спочатку кинувся до Тарасика. — Дякую тобі та Тоні. Ви не тільки мене врятували — стародавнього єгипетського кота, але й цілі світи від космічних піратів.

— Я думав, космічні пірати літають на космічних кораблях, — зізнався Тарасик, обіймаючи котика. — А виявляється, на чому прийдеться. А за тобою я дуже-дуже скучив, мій братику.

Боцман швидко знайшов заклинання відміни. З гуркотом та топотом острів почав вирівнюватися і поступово опускатися до води. Місто піратів почало зникати — поступово, будинок за будинком відтворювався замок індіанців.

— Ух ти! — здивовано вигукнула Майя. — Цікаво, і мої тато з мамою прокинуться?

— Ходімо подивимося, — запропонував боцман.

І наші друзі рушили в башту. Тільки козак Мамай та герої Марвела залишилися зв’язувати і охороняти пірата, якого треба було переправити на «Гетьмана Сагайдачного».

Майя сміливо та впевнено йшла попереду, піднімаючись на останній поверх. Вона підійшла до важких дверей спальні, але вони вже були трошки прочинені, і звідти долинали голоси. Так, Майя одразу впізнала голоси своїх батьків, та ще один — майже дитячий.

У великій кімнаті біля ліжка сиділи Вічний Індіанець та його кароока Скво. Мама й тато Майї-Марії розмовляли з маленькою дівчинкою з крильцями.

— Мамо! Тато! Ви живі! — дівчинка кинулася до них.

Вона радісно стрибнула в обійми батьків.

— Донечко наша, які ви молодці. Ви впоралися, — сказала Скво.

— Як вас багато, — здивувався тато-індіанець.

— Я та мої друзі, — Майя показала на Тоню, Тарасика і боцмана Петренка.

Позаду виднівся лицар Ланселот. З повітря, як завжди зненацька, виник дідусь Во в костюмі, а у вікно заглядав Папагай. Ну й звісно, десь попискували ховрашки.

— Познайомтеся, — запропонував дідусь Во, представляючи дівчинку з прозорими крильцями, — це принцеса Оксіген. Хранителька цієї чудової планети. Щось ви запізнилися, пані, — підморгнув він їй.

— Не все так швидко, дідусю Во, — відповіла Оксі тоненьким голосочком. — Коли ваш лист прийшов, я спала сном чарівних фей. Квіточка ж завжди замкнена, коли я сплю, і лист не може підлетіти. А моя секретарка в цей час збирала нектар життя. Та, здається, я вчасно, а небо не впало на землю.

— Скоріше навпаки, якщо ви про наш острів, — посміхнулася Майя.

14. Зоряна доріжка

Усі герої історії разом з чудовими помічниками з фотоапарату Майї зібралися на площі між двома вежами. Тільки непосидючі ховрашки весь час перебігали з місця на місце. Принцеса Оксі — чарівна дівчинка-покровителька цієї планети — стояла між Тонею, Тарасиком, біля яких була Майя з батьками-індіанцями, та всіма іншими . Біля боцмана Василя Петренка і його синочка Віті стояли козак Мамай, що палив люльку, та капітан зоряного крейсера Дорошенко, який наказав пильнувати Чорну Бороду на кораблі.

Острів опустився на воду, а крейсер «Сагайдачний» стояв біля нього в оточенні літаючих тарілок. Шейсі сиділа коло ніг Тоні, а Мурчик біля Тарасика чесав вушко.

— Треба повернути нас до нашого світу, друзі, — промовив Тор до Тоні й Тарасика. — Ми вже допомогли вам. І хочемо додому.

— А як це зробити? А — я згадала, — сумно мовила Тоня. — Хоч ми й були разом так мало часу, але стільки пережили вже, що дуже не хочеться вас втрачати.

— Та ми повернемося. Є чарівна бібліотека, і як треба буде, знайдеться й фотоапарат Майї-Марії, — Харлі Квін обняла Тоню. — А тепер просто розірви фото, щоб ми відправилися додому.

— Так, — розплакалася Тоня. — Нам всім треба додому.

Шейсі притулилася до неї мордочкою, намагаючись заспокоїти дівчинку.

— Нормусе, Вовчику, Чухле, та ви, пане Вовчило, — Тарас потиснув кожному лапу, а з Вовчиком обійнявся, — ви молодці, я знав, що можу на вас покластися.

— Це точно. Молодці, як і всі ми, — підтвердив Мурчик. — А я вже думав, що нам каюк.

— Та що на нас кластися. Який там каюк, — сказав Нормус. — Ми самі кого завгодно покладемо.

— Уоу-у-у! — провив Вовчик бойовий клич.

— Козаче, ти справжній воїн і надійний друг, — боцман Петренко обійнявся з козаком Мамаєм, а той взяв свою люльку та передав Василю Вікторовичу:

— Оце візьми собі. Ці всі фото та інше будуть тобі ні до чого. Якщо треба допомога тобі, або синочку твому, то просто запали її. Я прийду.

— Дякую, дядьку Мамаю, — Вітя поважно потиснув руку козака та віддав йому честь.

Тоня розірвала чарівні фото, і її друзі зникли. По тому у свою казку відправилися Вовчик з Нормусом та Чухля й привид їхнього дядечка.

Козак Мамай підняв гордо свою правицю вгору, стиснувши кулак:

— Слава Україні! — вигукнув він перед тим, як зникнути.

— Героям Слава! — відповіли йому.

— Гарна люлька, — здавалося, боцман теж міг би розплакатися, але тільки підкрутив вуса, та заховав подарунок.

— А тепер ми, Ланселоте, — янголи звернулися до лицаря. — Нам час на наше місце, бо є ще багато справ і в інших світах.

— Бувайте. Дякую вам за допомогу, — Ланселот розірвав фото.

— Ех-х, ховрашки ви мої, ховрашки. Щастя вам у ваших степах, — зітхнула Майя.

— Ми пришлемо фото, — пропищав один з них. — Через Оксі.

— Охо-хо! Я ще подумаю, — розсміялася принцеса ельфів. — Ви таке пришлете — я уявляю.

Ховрашки зникли. Настала черга Артеміди. Богиня підійшла до принцеси Гвіневри зі своєю охороною — двома ведмедями.

— Прощавай, принцесо.

— Прощавай, богине, — принцеса обійнялася з Артемідою. — Можливо, колись побачу тебе.

— У цих світах усе можливе — сталося одного разу, то чому б не статися вдруге, — Артеміда попросила: — Бережи Ланселота — він справжній лицар.

— Я знаю. Я буду берегти, — пообіцяла Гвіневра.

Папагай підлетів до Оксі та всіх інших:

— А от мого друга я не віддам.

— Чому ж це? — з подивом посміхнулася Оксі.

— Бо ми подружилися, — Папагай кивнув на дракона-копію. — І взагалі тут, на планеті, не так багато драконів. Ми вже й ім’я йому придумали. Я — Папагай, а він буде — Папай! І, до речі, я тепер нарешті обіграю Во у шахи!

— Так, Папай мені подобається. Справжнє драконське ім’я, — підтвердив Папай.

Усі чомусь не витримали і розсміялися — настільки дивне було ім’я.

Зникли всі помічники з фотоапарату Майї, крім Папая. На площі залишилася тільки команда крейсера, індіанці та місцеві жителі. Звісно, й Тоня з Тарасиком були тут, та Шейсі і врятований котик.

Оксі запропонувала всім ще трохи часу на те, щоб вирішити кому куди треба буде відправитися, пояснивши, що зможе допомогти з дорогою.

— Ну, ми самі впораємося, — сказав боцман Петренко. — Крейсер відвезе нас у нашу галактику.

— А нам у палац короля Артура, — промовив Ланселот, тримаючи за руку Гвіневру.

— Ти впевнений? — поглянув скоса на нього кінь. — Може, не треба?

— Ні, треба, — відповіла Гвіневра. — Ми все вирішили. Треба бути чесними до кінця. Ми скажемо, що кохаємо одне одного. І попросимо, щоб король нас відпустив. Він зрозуміє.

— Добре, — погодилася Оксі. — А ви, Тоню, Тарасику?

— Додому, — відповіла Тоня. — І краще саме в той момент, коли ми зникли, бо скоро з’являться батьки.

— Ага, — підтвердив Тарас. — Тільки у мене є одне прохання до Віті.

— Яке? — запитав синочок боцмана Петренка.

— Хочу покататися на літаючій тарілці, на який ти прилетів, — попросив він. — Можна?

— Тато, ти не проти? — подивився на боцмана Вітя.

— Звісно, ні, — погодився Василь Вікторович. — Тільки не залетіть у космос.

— Якщо й залетимо, то зовсім трошечки, — Вітя підхопив Тарасика за собою. — Погнали!

Як Тарасик з Вітею вже бігли до крейсера, Тоня вирішила спитати у феї Оксі:

— Ви хранителька цієї планети? Можете ви мені розказати її таємницю?

— Яку, Тоню? — запитала фея-дівчинка.

— Що це за місце? Чому тут живуть поросятка, що ведуть себе як люди, і є дракони? Чому на хмаринках можна їздити? А люди тут теж дивні — наприклад, індіанці та дідусь Во.

— Ну, індіанці сюди переселилися через зоряну доріжку, — промовила Оксі. — Що це, я вам ще розповім. А от всі інші... Це, звісно, велика таємниця. Правда, якщо я тобі її розкажу, пообіцяй мені, що ви все одно вирушите додому. Може, колись і повернетеся, якщо так складеться— Обіцяю, — Тоня подивилася у бік крейсера, біля якого на березі Тарасик з Вітею вже залазили в літаючу тарілку.

— Ну от. Це світ сновидінь. Але не просто сновидінь. На цій планеті багато островів, на кожному острові хтось живе. Не тільки свинки — є й пташки, песики і котики.

— Песики?! Котики! — вигукнули Шейсі та Мурчик.

— Так, але ви сьогодні туди не їдете, — нагадала Оксі. — Я оберігаю їхнє життя. І дуже прошу. Може колись...

— Ну добре-добре, — проворкотів Мурчик. — Домовились. А що вони всі тут роблять?

— Найбільший острів — це за океаном, де живуть люди, — продовжила Оксі, показавши на захід. — Там їх дуже багато.

— Це правда, — якось сумно зітхнув дідусь Во. — Багато нас там.

— Чому вони всі тут? — спитала Гвіневра.

— Вони заснули одного разу назавжди, — відповіла Оксі.

— Як це? — здивовано перепитала Тоня.

— Це — всі ті істоти, які одного разу померли уві сні, — пояснила дівчинка-ельф.

— О боже! Але чому поросятка такі... дивні? — Тоня трошки розгубилася, ця таємниця була для неї зовсім раптова лише тут. У ваших світах вони вже давно зникли. А поросятка просто завжди мріяли бути схожими на людей, тому й такі вони тут.

— Вони вмерли на Землі? — промовила Гвіневра. — У мене мама померла уві сні. То вона може бути там, за океаном?

— Так. І виглядати як їй заманеться, — підтвердила фея-дівчинка. — Це така правда. Але ви пообіцяли.

— У мене був мій улюблений дядечко, — сказала Тоня. — Може, лише на хвильку...

— А в мене моя матуся, — Ланселот важко ковтнув повітря. — То вона теж там? То вона може виглядати молодою? Може, все-таки на хвильку? Я їй так і не сказав найголовнішого у своєму житті! Як я їй вдячний за моє власне життя. За те, що вона мене виносила та оберігала! Будь ласка!!!

— Я знала, що так буде, — відповіла серйозно Оксі.

— А в мене бабуся, — зненацька похмуро промовив капітан Дорошенко. — Я міг би відвезти нас на той берег на крейсері.

— Будь ласка!!! — Гвіневра впала на коліна, закривши лице. — Пробачте нам — ми не знали, що це так. Ми ж туди й назад.

— Ні — ви пообіцяли, — сказала фея. — По-перше, ви не зможете їх там швидко знайти. По-друге, як я казала, цю історію вже треба закінчувати. А по-третє, не завжди треба повертати тих, кого ви втратили. Ви ж знаєте історію про Пітера Пена?

— Так, — відповіла Тоня, ковтаючи сльози. — Це хлопчик, який назавжди залишився хлопчиком на власному острові.

— Тепер ви розумієте, чому він завжди хлопчик? — запитала Оксі. — Так, він уже був дорослим. Але він не може знову ним стати. Бо йому наснився колись останній сон, де він був знову хлопчиком. Та він схотів знайти друзів з реального життя, але друзі з часом змінюються. Старіють або втрачають почуття. Тому — ця зустріч для вас може стати дуже важкою. Вони такі, які вони є завжди, а ви — старієте та змінюєтеся.

— То Пітер Пен теж там? — спитала Тоня.

— Так. І Венді з ним, — відповіла Оксі.

— Але якщо ми залишимося тут, то ми теж не змінимося? — здогадалася Тоня, піднявши очі до ельфійки.

— Так. Але ж вас удома чекають батьки, — нагадала Оксі. — Тому зараз летіть додому. А може, колись потім, якщо буде дуже сильне бажання, ще стрінете тих, кого кохали і втратили — у цих світах усе буває.

Мабуть, це була найсумніша частина подорожі та пригод. Та так часто буває, шо світлі смуги в житті межують з темними.

Тоня подивилася на берег острова, біля якого вже доволі низько висіло сонце. Високо в небі літала космічна літаюча тарілка з Тарасиком та Вітею.

— Ну, якщо є щось, що повинно статися, то воно станеться, — промовила Шейсі. — Я от все життя мріяла про смачну підсмажену ковбаску. І якось скуштувала. То не сумуй. Наприклад, я б хотіла теж свою маму побачити.

— Розумію, — відповіла сумно Тоня, вдивляючись на захід, де був той далекий острів.

Вона звернулася до Оксі:

— Тоді, будь ласка, не розповідайте цю таємницю Тарасику. Я йому сама розповім… пізніше.

Тарасик, досхочу налітавшись на літаючій тарілці з Вітею, повернувся до товариства. І тепер вже друзям час повертатися додому. Майя-Марія та Вічний Індіанець зі своєю Скво подарували хлопчику і дівчинці намисто, створене з маленьких кольорових камінців.

— Це намисто сновидінь. Кожен камінець, діти, — чарівна казочка, — пояснив він дітям. — Тому якщо ви хочете, щоб вам наснився гарний сон, надіньте його на себе та прокрутіть між пальцями один камінець чотири рази. Окрім білих. Якщо білий, то це ви уві сні зможете розмовляти з нами, індіанцями.

Діти подякували за подарунок. І от Тоня з Тарасиком, врятований Мурчик, Шейсі та Ланселот з принцесою і конем згуртувалися на березі моря.

Оксі зненацька дістала чарівну паличку. Вона змахнула нею, і на березі біля води виникла сяюча доріжка. Доріжка піднімалася над водою і в ній сяяли маленькі зірочки. Це й була та сама зоряна доріжка, по якій індіанці колись прийшли на цю планету.

— Ви можете повернутися зараз туди, куди бажаєте. Наприклад додому. У будь-яку хвилину ступивши на цю доріжку і тільки подумати та заспівати — вона віднесе вас у ваш дім.

— Що заспівати? — запитав Ланселот.

— Будь-яку пісню, яка починається з певної ноти, — пояснила фея. — І тоді зоряна доріжка віднесе вас у те місце, у яке ви забажаєте.

— А якщо в пісні буде сім нот? — запитала Тоня. — Я знаю таку пісню. Ми змогли б всі разом одночасно відлетіти.

— То якщо ви ступите на доріжку разом та по черзі заспіваєте, одразу всі полетять у різні місця, — відповіла Оксі.

— Це добре, не люблю, коли друзі зникають по черзі один за одним. То я пропоную заспівати разом, — дівчинка подивилася на інших, запрошуючи ступити на зоряну доріжку, що сама й зробила.

Шейсі, що зіскочила з рук дівчинки, недовірливо понюхала маленькі зірочки під ногами:

— Стільки цікавинок, і вже пора їхати. Ну добре, що ж за пісня?

— Дуже проста.

Тоня заспівала:

“Зпершу я прошу сказати,

Як саме почали читати -

На початку ми вивчили літери,

Тож почнемо і ми з нот — До, Ре, Мі...”

Тож почнемо тепер і ми — до, ре, мі...

— До-ре-мі, — підхопила Гвіневра.

— До-ре-мі... — проспівав Ланселот, та навіть недовірливий Хенгроен.

— До-ре-мі, гав! — приєдналася Шейсі.

— До-ре-мі, — заспівав Тарасик.

— До-ре-мі-фа-соль-ля-сі! — додала Тоня та продовжила, зробивши крок уперед: — До — це місяць у вікно.

— Ре — доріжка нас несе, — підхопив Тарасик і теж зробив крок.

— Мі — знов дома ми самі, — підійшов котик.

— Фа — на дворі знов весна, — проспівав Хенгроен.

— Соль — принцеса та король, — проспівав Ланселот, а Гвіневра, подивившись на нього, додала і теж зробила крок:

—Ля — це лицар короля.

— Сі — це Шейсі у траві, — додала Тоніна собачка.

— Заспіваємо усі! — заспівали наші друзі усі разом, й одразу теплий вітер підхопив їх.

— До побачення! — прокричала Тоня тим, хто залишився на березі. — Ми ще колись повернемося!

— До побачення, — Майя в останню мить встигла навести фотоапарат і зробити фото.

Через мить Тоня, Тарасик, Шейсі та чарівний єгипетський кіт Мурчик опинилися вдома.

Епілог

Через два місяці Тоня й Тарасик після школи сиділи на кухні свого будиночка. Тоня була хазяйновита дівчинка і приготувала смачний обід. Звісно, Тарасик їй допомагав. Найдивнішим у цій історії було те, що і Мурчик, і Шейсі так і залишилися з умінням говорити людською мовою. Правда, вони намагалися цим не хизуватися на людях. Бо одного разу Мурчик не втримався, і якийсь дядько подумав, що захворів.

— Шкода, що ти мені тоді не сказала про таємницю острова, — промовив Тарасик, дивлячись у вікно. — Я б зміг умовити фею відпустили нас лише на один день. У мене гарний дар вмовляння.

— Я так не думаю, — відповіла Тоня, накривши стіл. — Сідай, поки не охололо. Цей супчик дуже впливає на розум і допомагає вивчати математику — це я його так зачарувала.

— О так, математику мені треба підтягнути, — згодився хлопчик, хапаючи ложку.

— А чи нема в тебе такого супчику, який покращує ловіння мишей? — запитав Мурчик, вилизуючи собі спинку.

— На жаль, — відповіла Тоня. — Тут магія складніша.

І в цей час у коридорі почувся шум. Гуркіт йшов з великої шафи для вуличного одягу, що стояла біля стіни.

— Ну знову щось починається, — пробурчав Мурчик.

— Тарасе, де твій кулак? — про всяк випадок запитала Тоня.

А Шейсі впевнено та сміливо загавкала на дверцята, які ось-ось мали розчинитися.

І справді — вони відчинилися! В шафі засвітилося, і в кімнату з дверей шафи, витягуючи за собою пальта та курточки, зайшли боцман Петренко, дідусь Во та Майя-Марія, а за нею сила-силенна ховрашків з палицями.

— Оце ви придумали, заходити в дім через шафу! — вигукнув Мурчик. — Для кого тут двері зроблені? Для котів?

— Що мені з вами усіма робити? — промовила Тоня, дивлячись, як ховрашки розбігаються будинком та стрибають по меблях.

— Немає часу — негайно збираємось! — вигукнув Віктор Васильович, поправляючи променеву рушницю. — Галактика в небезпеці! Коротше кажучи, нам потрібен єгипетський кіт.

— Мурчик? — здивувався Тарасик.

— Так, — кивнув головою дідусь Во, який знову був у костюмі з метеликом. — Саме він. Але ви теж можете допомогти.

— То що? — перепитав боцман Петренко, дивлячись на Тоню з Тарасиком. — Вітя нас чекає з того боку шафи у космічному кораблі.

— Добре, що зараз уже канікули, — промовила Тоня.

Із шафи у дім зазирнула голова Папагая:

— Добрий день? То летимо?

І вирушили наші друзі в нову подорож з пригодами. Але це вже інша історія.